дивувався невимовній красі і благородству лиця її, яке благодать Божественна осявала. Довго ж на таку красу взираючи, розслабився цілий помислом, тоді звернувся до своїх і мовив: "Так мені бога мого сонця, що не годиться на смерть віддавати таку сонцесяйну красу. І що чинити, не відаю". Сказав до нього один з тих, що сиділи з ним, законоправителів: "Чи вважає твоя величність природною її настільки світлу красу? У жодному разі — то чаклунські примари. Хіба не знаєш, як багато можуть чарівниці? Коли ж чари будуть відігнані, зразу потворність природна відкриється". Ігемон же сказав до блаженної; "Скажи нам спершу ім'я своє, рід же й життя". Свята ж, знаменням хресним загородивши себе, мовила: "Євдокією називаюся, про рід же мій і якого я життя, питати не потрібно, лише одне знати про мене годиться — що християнкою я є. Творець же всіх з невимовного свого милосердя такої благодати своєї удостоює мене, недостойну, що рабинею Його називатися не боронить. Тому ж, прошу тебе, о ігемоне, не трать марне часу словами марними, але швидко роби зі мною те, що з xристиянами робити звик: суди, катуй же, як хочеш, і передай смерті. Уповаю-бо на Христа, істинного Бога мого, що не зневажить мене ані не покине мене". Ігемон же сказав: "На мале наше питання так багато сказала слів. Наскільки більше говоритимеш, коли тебе багатьма почнемо розшматовувати ранами? Скажи нам зразу, чому, покинувши град і богів безчесно зневаживши, відійшла в пустельні місця і віднесла зі собою народний маєток, підступно градські спорожнивши скарбниці?" Відповіла свята: "Чому град покинула, одним відповідаю словом: я вільна, і що захотіла, те зробила. Який-бо закон людині вільній боронить іти, куди хоче? про золото хто мене викриває? Хочу, щоб переді мною став наклепник, і зразу виявиться марним його наклеп, і брехня перед правдою щезне. Хіба, чуже взявши, пішла?" Довга ж була з обох боків суперечка, і свята була нездоланна у слові і у вірі незмінній перебувала. Звелів ігемон на катувальному дереві повісити її і чотирьом воїнам бити ЇЇ жорстоко. Взявши її, воїни оголили до биття плечі її до пояса і повісили. Коли оголювали, випала частка пречистого і животворного Тіла Христового, яке вона, відходячи з монастиря, взяла. Піднявши її ж із землі і не відаючи, що то є, слуги принесли частку до ігемона. Той простягнув руку, хотівши взяти, і зразу та частка Пречистого Тіла Владики перетворилася на вогонь, і було полум'я велике, яке, огорнувши слуг катових, попалило їх і самому ігемонові ліве плече пошкодило. Він же з болю впав на землю, взивав до сонця, його-бо мав собі за бога, і промовляв; "Владико сонце, зціли мене, і зразу передам вогню чарівницю ту, знаю-бо, що караєш мене за неї, бо не згубив я її' дотепер". Коли він це говорив, зразу впав на нього вогонь, наче блискавка, і, опаливши тіло його, наче головнею, зробив його мертвим. І був страх і жах на всіх. Один із воїнів бачив ангела Божого світлого, що при святій стояв, і наче їй на вухо говорив, і утішав, і покривав їй оголені плечі і груди білішим від снігу полотном. Те бачивши, воїн підійшов до святої і мовив: "Вірю і я в Бога твого, прийми мене, бо каюся, рабо І Бога живого". Відповіла йому блаженна; "Доброго навернення благодать, дитино, нехай прийде на тебе. Як же тебе бачу, нині жити починаєш, ніби нині народжений. Але якщо хочеш спасенним бути, втікай далеко від попереднього невірства". Сказав воїн: "Прошу тебе, рабо Господня, змилосердися І трохи і над ігемоном і випроси в Бога свого йому повернення до життя, щоб багато людей через тебе пізнало істинного Бога й повірило в Нього". Це сказавши, підійшов до дерева і відв'язав ЇЇ. Мучениця ж свята, схиливши коліна свої, молилася довго. Тоді, вставши, великим голосом скликнула: "Господи, кусе Христе, Ти, що знаєш таємниці людські, Ти, що утвердив небеса словом і все премудрістю створив, звели своєю всесильною і всемогутньою волею, аби всі, попалені вогнем, який Ти послав, ожили. Аби багато тих, які перебувають у невір'ї, утвердилися у святій вірі, невірні ж нехай навернуться до Тебе, Бога вічного. 1 нехай прославиться Пресвяте Ім'я Твоє на віки-віків". Тоді, підійшовши до мертвих і кожного за руку взявши, сказала: "В ім'я Господа Ісуса Христа, який воскрес із мертвих, встань і будь здоровим, як же і спершу". 1 так по одному, наче зі сну пробуджуючи і воскрешаючи, всіх зробила живими силою Христовою.
Коли ці преславні чуда діялися і всі на те з невимовним подивом і жахом дивилися, раптом при місці суду почувся крик і плач. До комита-бо Діодора, який стояв там із військом, прийшла вістка про раптову смерть жінки його Фірміни, яка, у лазні зачадившись, позбулася життя, Діодор же, роздерши хламиду свою від раптової тої звістки, розпачем великим охоплений був і, ридаючи, побіг туди, де померла жінка його, як розповідали. Побігло за ним і люду багато, і той, що, наче зі сну, встав з мертвих, ігемон Діоген туди пішов. Побачивши справді померлу жінку комитову, повернувся до Євдокії святої, кажучи до неї: "Воістину вірую, що Бог твій незрівнянно більший і сильніший від богів наших, але якщо хочеш цю мою віру, що починається і ще слабка, помножити й утвердити, прошу тебе, іди зі мною до померлої Фірміни. Якщо її з мертвих воскресиш, тоді, не відкладаючи, без сумніву повірю повністю у Бога твого". Сказала йому свята Євдокія: "Не лише задля тебе вчинить Бог волю свою з безмірного милосердя свого, але й заради всіх охочих увійти в Царство Його. Ходімо ж, куди кажеш. Бог нам помагає". Коли йшли вони з людьми, зустріли тих, що несли ложе з мертвим тілом, і звеліла свята ложе поставити. Просльозилася і помолилася досить і, взявши мертву за руку, голосно промовила: "Боже великий і вічний, Господи кусе Христе, Слово Отче, яким же мертві встають, благоволи, прошу, на переконання тих, що тут стоять, вчинити велике це чудо — звели ожити Фірміні і дай їй духа покаяння, щоб навернулася до Тебе — завжди живого і вічного Бога". Коли так свята молилася, зразу Фірміна з одра встала, і весь люд голосом великим, наче єдиними устами, возвав, кажучи: "Великий Бог Євдокії, істинний і правдивий Бог християнський, просимо тебе, рабо Бога живого, спаси і нас, віруємо-бо і ми в твого Бога". Діодор же, побачивши жінку свою живою, невимовної радости
