Девід Гіббінс - Атлантида

3100 року до нашої ери. Дехто вважає, що вона зародилася ще раніше — разом із виникненням сільського господарства, за декілька тисячоліть до озвученої дати.

Серед присутніх почувся зацікавлений шепіт.

— Але за часів Солона це знання було вже дещо підзабутим, — вів далі Гібермаєр. — Його наче поділили на окремі фрагменти, на такі собі шматочки мозаїки, потім запакували й поклали в темну комору. — Гібермаєр помовчав, явно задоволений своєю метафорою. — Урешті-решт сталося так, що воно зберігалося в багатьох окремих храмах, присвячених різноманітним богам. Жерці пожадливо охороняли свій шматок знань — так, наче це були їхні власні скарби. Чужинцям знання звірялося лише внаслідок божественних втручань, якихось знамень від богів. Це може здатися дивним, — всміхнувшись самими очима, додав він, — але найчастіше ці знамення надходили, коли прохачі пропонували дарунки, зокрема золото.

— Тож знання можна було купити? — спитав Джек.

— Так, але лише коли все збігалося: був потрібний день місяця, який не припадав на жодне з численних релігійних свят, і решта знамень сприяли. Якщо щось було не так, прохачеві відмовляли, навіть коли він обіцяв цілий корабель золота.

— Тож історія Атлантиди могла бути відомою лише в одному храмі, і, можливо, її почув лише один грек.

— Саме так. — Гібермаєр серйозно кивнув Джекові. — У храмовому приміщенні для переписування рукописів удалося побувати лише ліченим грекам. Жерці з підозрою ставилися до людей на кшталт Геродота, надто допитливих і невибагливих, байдужих до того, в якому саме храмі їм довелося побувати. Іноді Геродотові «згодовували» дезінформацію, перебільшені й навіть відверто брехливі історії. Його, як то кажуть, водили за ніс. Найцінніші знання були надто важливими, щоб довірити їх паперові. Вони передавалися з вуст у вуста, від одного верховного жерця до іншого. Більша частина цих знань умерла разом із останнім верховним жерцем, коли греки закрили єгипетські храми. Ту ж незначну частину, яку записали, було втрачено за римського завоювання: під час громадянської війни, в 48 році до нашої ери, згоріла Царська бібліотека Александрії. А у 391 році те саме сталося з її філією — імператор Феодосій наказав зруйнувати всі поганські храми, що залишилися. Зі свідчень інших античних текстів ми вже знаємо дещо про те, що саме зберігалося в цих бібліотеках: «Географія» Піфея Мореплавця, «Історія світу» імператора Клавдія, відсутні томи Галена та Цельса, великі історичні та наукові твори, фармацевтичні збірки, що привели б до величезного прориву в медицині… Але важко навіть уявити собі, які ще таємні знання єгиптян загинули в такий спосіб.

Гібермаєр сів, і слово знову взяла Катя:

— Я хотіла б запропонувати альтернативну гіпотезу. Припустімо, Платон казав правду щодо свого джерела, але Солон із якихось причин не записав розповіді про своє відвідування храму. Можливо, жерці заборонили йому це робити?

Вона взяла в руки книжки та повела далі:

— Гадаю, Платон узяв відомі йому голі факти та прикрасив їх зі своєю метою. Тут я почасти згодна з професором Діленом.

Платон удався до певних перебільшень, аби створити образ Атлантиди як віддаленого місця, перейнятого величчю глибокої давнини. Тож він відсунув її далеко в минуле, зробив розмір острова рівним найбільшому шматкові землі, який тільки міг собі уявити, та помістив його у західному океані за межами античного світу. — Вона подивилася на Джека. — Щодо Атлантиди існує одна теорія, гаряче підтримувана археологами. Нам пощастило, що сьогодні тут присутній один із провідних її прибічників. Докторе Говард, не бажаєте щось сказати?

Джек натиснув на пульт дистанційного управління, і на екрані з’явилася мапа Егейського моря з розташованим посередині островом Крит.

— Ця теорія набуває правдоподібності лише в тому разі, якщо змінити часовий проміжок, — промовив він. — Якщо ми розташуємо Атлантиду за дев’ять віків, а не за дев’ять тисячоліть до Солона, то опинимося приблизно в 1600 році до нашої ери. Це була епоха великих цивілізацій бронзового віку: Нового царства в Єгипті, Ханаану в Сирії та Палестині, Хетського царства в Анатолії, Мікенів у Греції і мінойської культури на острові Крит. Це єдиний схожий на правду контекст історії про Атлантиду.

Джек навів на екран указку:

— Особисто я вважаю, що єдино можливим місцем розташування Атлантиди є Крит. — Він подивився на Гібермаєра. — Для більшості єгиптян за часів фараонів острів був межею знаного світу. З півдня він схожий на великий материк із довгою береговою лінією, підперезаною горами, але з експедицій, що їх єгиптяни виряджали до Кносу на північному узбережжі Криту, вони знали, що це острів.

— А як щодо Атлантичного океану? — спитав Гібермаєр.

— Забудьте про нього, — відповів Джек. — За часів Платона море на захід від Ґібралтару вважалося за бурхливий океан, що простягається до краю землі. І саме тут Платон розташував Атлантиду. Навряд чи на його читачів справив би велике враження звичайнісінький острів, розташований у Середземному морі.

— А саме слово «Атлантида» — звідки воно?

— Бог морів Посейдон мав сина на ім’я Атлант; то був м’язистий велетень, що тримав на своїх плечах небо. Атлантичний океан був океаном Атланта, а не Атлантиди. Вперше слово «Атлантида» з’являється в Геродота, тож за часів, коли Платон писав свої діалоги, воно, мабуть, уже було поширеним.

Джек зробив паузу й подивився на присутніх.

— Якби я не бачив цього папіруса, то сказав би, що Платон вигадав слово «Атлантида», назву цілком правдоподібну для зниклого континенту в океані Атланта. З єгипетських текстів ми знаємо, що єгиптяни називали мікенців і мінойців народом Кефтіу, людьми з півночі, які припливали на кораблях і привозили данину. Сказав би також, що в оригінальній розповіді зниклий континент називався Кефтіу, а не Атлантида. Але тепер я вже в цьому не впевнений. Якщо папірус дійсно стосується доплатонівських часів, то Платон, безперечно, не вигадував цього слова.

Катя відкинула своє довге волосся та пильно подивилася на Джека:

— Може, війна між атлантами та афінянами насправді була війною між мінойцями та мікенцями?

— Гадаю, так воно і є, — уважно дивлячись в очі жінці, відповів Джек. — Можливо, афінський Акрополь був найбільш вражаючою з мікенських фортець, але потім його зруйнували, в такий спосіб звільнивши місце для будівель класичного періоду. Невдовзі після 1500 року до нашої ери мікенські вояки захопили критське місто Кнос та утримували його під своєю владою доти, доки століття потому палац не був зруйнований пожежею та повсталим людом. Традиційно вважають, що мікенці були войовничими, а мінойці миролюбними. Захоплення сталося після того, як державу мінойців знищила природна катастрофа.

— Не виключено, що натяк на це міститься в легенді про Тесея та Мінотавра, — промовила Катя. — Афінський царевич Тесей сватався до Аріадни, дочки царя Міноса, що