Девід Гіббінс - Атлантида

— Це як історії про Великий потоп, — перепинив жінку Джек.

— Саме так. — Катя знову зустрілася з ним поглядом. — Але в такому разі ви помиляєтесь. Існує лише одне джерело, — сказала вона і взяла приготовані книжки. — Йдеться про давньогрецького філософа Платона.

Присутні мовчки слухали.

— Платон жив у Афінах у 427–347 роках до нашої ери, через покоління після Геродота, — вела далі вчена. — Замолоду Платон, імовірно, чув промови великого оратора Перикла, відвідував вистави за п’єсами Еврипіда, Есхіла та Аристофана, бачив, як зводяться великі афінські храми. Це були золоті часи класичної Греції, найвеличніший період нашої цивілізації.

Катя поклала книжки та розкрила їх:

— Ці твори відомі нам під назвами «Тімей» і «Критій». Вони являють собою уявні діалоги між цими людьми та Сократом, Платоновим наставником, мудрість якого дійшла до нас лише через записи його учнів. Ось одна з цих вигаданих розмов: Критій повідомляє Сократові про могутню цивілізацію, представники якої прибули з Атлантичного океану десь за дев’ять тисячоліть до того. Атланти були нащадками Посейдона, бога морів. Ось що Критій говорить Сократові:

«Напроти протоки, відомої нам як Геркулесові Стовпи, був розташований великий острів, більший за Лівію та Азію, взяті разом. На цьому острові, званому Атлантидою, знаходилась дивовижна імперія, що володіла кількома островами, а також деякими частинами нашого континенту. Атланти просунулися північчю Африки до Єгипту та Європою до Тірренії. Ця потужна імперія, об’єднавши свої сили, прагнула підкорити нашу та вашу країни й усі землі, розташовані на схід від Стовпів.»

Катя звела очі та взяла другий том.

— Лівія є старовинною назвою Африки, Тірренія — центральної Італії, а Геркулесові Стовпи — це Ґібралтарська протока. Але Платон не був ні географом, ні істориком. Його цікавила одна тема — велика війна між афінянами та атлантами, війна, в якій афіняни, природно, перемогли, але деякий час були на межі катастрофи.

Вона знову подивилася в текст.

— А тепер кульмінація, суть легенди. Ці кілька останніх речень спантеличували вчених понад два тисячоліття й породили більше безнадійних гіпотез, ніж я можу перерахувати.

«Але потім розпочалися страшні землетруси та повені; одного дня, однієї жахливої ночі всі вояки зникли під товщею води разом із островом Атлантида».

Катя закрила книжку та питально подивилася на Джека:

— Як ви гадаєте, що слід шукати в Атлантиді?

Джек деякий час зволікав із відповіддю, що взагалі було для нього нехарактерно. Він зрозумів, що жінка намагається оцінити глибину його знань.

— Атлантида завжди була чимось більшим, ніж просто зниклою цивілізацією, — відповів він. — Наших предків приваблював драматизм падіння, величі, приреченої на загибель через пиху та зарозумілість. Кожна епоха плекала свій власний міф про Атлантиду, але завжди в уяві людей поставав світ небаченої пишноти, в сяйві якої тьмяніло все інше. Для нацистів це була прабатьківщина справжніх арійців, яка надихнула їх на прочісування всього світу в пошуках нащадків «вищої раси». Для решти це був Едемський сад, утрачений рай.

Катя кивнула й неголосно промовила:

— Якщо в цій історії є бодай зернина істини, якщо наш папірус дійсно містить правдиву інформацію, то ми, можливо, зможемо розв’язати одну з найбільших загадок стародавньої історії.

Запанувала тиша. Присутні дивилися один на одного, на їхніх обличчях світилося нетерпіння та ентузіазм, який важко було приховати.

— Дякую, Катю. — Ділен підвівся, вочевидь, звиклий виступати з промовами стоячи. Він був дуже досвідченим лектором і чудово володів аудиторією.

— Я припускаю, що розповідь про Атлантиду — це не історія як наука, а лише алегорія. Платон мав намір дати нам кілька уроків моралі. У «Тімеї» під час створення Космосу лад бере гору над хаосом. У «Критії» люди, яких характеризує самодисципліна, поміркованість і повага до закону, перемагають людей, які перебувають у полоні гордощів і упереджень. Конфлікт з Атлантидою було вигадано для того, щоб показати, що афіняни були рішучими людьми, які врешті-решт брали гору в будь-якій війні. Навіть Платонів учень Аристотель гадав, що Атлантиди ніколи не існувало.

Ділен поклав руки на стіл та сперся на них:

— Я вважаю, що Атлантида — це політична байка. Щоправда, Платон розповідає, як він про неї дізнався, але то лише вигадка, фантазія, схожа на написаний Свіфтом вступ до «Подорожей Гулівера», в якому автор посилається на джерела, що вельми скидаються на правду, однак перевірити ці посилання неможливо.

Джек знав, що старий професор трохи кривить душею, вдаючись до риторики, якої навчився протягом років, проведених у найбільших університетах світу.

— Було б непогано, якби ви описали джерело Платона, — зауважив Гібермаєр.

— Звичайно. — Ділен подивився у свої нотатки. — Критій був прапрадідом Платона. Зі слів Критія, ще його прапрадід почув історію Атлантиди від Солона, відомого афінського державного діяча. Солон, у свою чергу, почув її від старезного єгипетського жерця з Саїса, міста поблизу дельти Нілу.

Джек швидко виконав потрібні розрахунки.

— Солон жив приблизно у 640–560 роках до нашої ери. Його пустили б до храму лише як ученого, оскільки вчений не несе жодної загрози. Якщо ми припустимо, що він відвідував Єгипет уже літнім, але не занадто старим, — адже йому треба було здійснити важку подорож, — то дійдемо висновку, що ця зустріч із жерцем сталася на початку шостого століття до нашої ери, десь між 590 та 580 роками. Звичайно, датування має сенс лише в тому разі, якщо ми маємо справу з фактом, а не з вигадкою. Але я хотів би поставити одне питання. Як сталося, що така цікава історія за тих часів залишалася майже невідомою? Геродот був у Єгипті в середині п’ятого сторіччя до нашої ери, приблизно за півстоліття до часів Платона. Він був невтомним дослідником, такою собі сорокою, яка тягла до своїх книжок усе, що її цікавило, і його праці збереглися в повному обсязі. Але про Атлантиду в них не згадується. Чому ж?

Ділен обвів кімнату поглядом, по черзі зупиняючись на кожному із слухачів. Він сів, і знову запанувала тиша. За кілька секунд Гібермаєр підвівся та почав крокувати за спинкою свого стільця.

— Гадаю, мені варто спробувати відповісти на ваше запитання, — сказав він і зробив невеличку паузу. — Нині ми зазвичай сприймаємо історичні знання як загальну власність. Погоджуюсь, існують винятки, і ми добре знаємо, що історію можна фальсифікувати, але в цілому неможливо значущі події протягом тривалого часу приховувати від громадськості. Так ось, Стародавній Єгипет був не такий.

Усі інші уважно його слухали.

— На відміну від Греції та Близького Сходу, культури яких було зметено завоюваннями, в Єгипті існувала нерозривна традиція знання, що тяглася від династії раннього бронзового віку, приблизно від