Харлан Кобен - Додому

а тіло розтягнулося на землі. Хтось зробив найпростіше в світі.

Хтось виставив ногу, через яку він перечепився.

Уїн.

Собачий Нашийник розтягнувся на животі. Майрон повернув до них. Уїн зміряв його швидким поглядом, перше ніж заховатися в тінь. Майрон підбіг, присів і притиснув хлопця до землі. Він перевернув його на спину. Собачий Нашийник затулив обличчя руками, чекаючи на удар.

— Будь ласка… — пролунав жалібний голос хлопця.

— Я не битиму тебе, — сказав Майрон. — Просто заспокойся. Все буде гаразд.

За кілька секунд хлопчина опустив руки. В його очах були сльози.

— Обіцяю, — сказав Майрон. — Я не скривджу тебе, добре?

Юнак кивнув крізь сльози, але було помітно, що він не повірив жодному слову. Майрон ризикнув відпустити його і допоміг сісти.

— Почнімо спочатку, — сказав Майрон. — Ти знаєш хлопця, який втік учора, того, через кого була бійка?

— Той інший американець, — сказав Собачий Нашийник, — він ваш друг?

— Яке це має значення?

— Він убив усіх трьох так легко, ніби вийшов прогулятися. Просто безтурботно порізав їх.

— Ти знав тих хлопців? — спитав Майрон. Він вирішив зайти з іншого боку.

— Авжеж. Теренс, Метт і Пітер. Вони частенько лупцювали мене, всі троє. Якщо я мав у кишені фунт, вони хотіли, щоб я віддав їм два, — відповів Собачий Нашийник, глянувши на Майрона. — Якщо ви якось до цього причетні, я потисну вам руку.

— Не причетний.

— Ви просто шукаєте хлопця, якого вони ображали?

— Так?

— Навіщо?

— Це довга історія. Його треба врятувати.

Собачий Нашийник насумрився.

— Ти його знаєш чи ні?

— Так, — відповів Собачий Нашийник. — Звісно, знаю.

— Ти можеш повести мене до нього?

У його очах знову з’явилася обережність.

— Ви все ще маєте п’ятсот фунтів?

— Маю.

— Дайте мені їх зараз.

— Як я можу знати, що ти знову не втечеш?

— Бо я бачив, що зробив ваш друг. Ви вб’єте мене, якщо я втечу.

Майрон хотів сказати йому, що це не так, але, мабуть, не зашкодить, якщо він буде наляканий. Собачий Нашийник простягнув руку. Майрон дав йому п’ятсот фунтів. Хлопець запхав гроші в черевик.

— Ви нікому не скажете, що дали мені їх?

— Ні.

— Тоді ходімо. Я відведу вас до нього.

Розділ 6

Коли вони застрибнули в потяг на станції Ґоспел-Оук, Майрон намагався розговорити хлопця. Всю першу частину подорожі той просидів, запхнувши у вуха навушники та ввімкнувши музику так гучно, що й Майрону було добре чути текст якоїсь жінконенависницької пісні, яку він слухав.

Майрон подумав, чи телефон досі приймає сигнал від Уїна. Коли вони пересіли в інший потяг на станції Гайбері-енд-Айлінґтон, хлопець вимкнув музику й запитав:

— Як вас звати?

— Майрон. А тебе?

— Майрон…?

— Майрон Болітар.

— А ви непогано б’єтеся. Жбурнули Декса, як вологу серветку.

— Дякую, — відповів Майрон, не знаючи, що на це сказати.

— А ви з якої саме частини Америки? — пролунало цікаве запитання.

— Нью-Джерсі.

— Ви здоровенний мужик. Грали в регбі?

— Ні. Я… я грав у баскетбол у школі. А ти?

— Школа… Аякже, — сказав хлопець саркастично. — А де ви навчалися?

— Дюкський університет, — відповів Майрон. — Як тебе звати?

— Не переймайтеся.

— Як так сталося, що ти працюєш на вулиці? — запитав Майрон.

Юнак спробував посуворішати, але, як це частенько трапляється з хлопчаками, вигляд мав радше похмурий, аніж загрозливий.

— Яке вам діло?

— Я не хотів тебе образити абощо. Я лише чув, що нині… е-е… бізнес переважно ведеться онлайн. Через мобільні додатки на кшталт «Ґрайндра» чи «Скрафа».

— Це покарання, — відповів хлопець, опустивши голову.

— Що за покарання?

— Вулиці.

— За що?

Потяг зупинився.

— Ми тут виходимо, — сказав хлопчина, підводячись. — Ходімо.

На вулиці біля станції було людно і гамірно. Вони попрямували вздовж Брікстон-роуд повз магазин «Сейнсберіз» і пірнули до приміщення з вивіскою «Країна Пригод».

Какофонія звуків, не надто приємних, хіба що трохи ностальгічних, завдала миттєвого удару по відчуттях: гуркіт збитих кеглів, цифровий дзенькіт нарахованих очок на ігрових автоматах, різке дзижчання невлучних пострілів, механічне гупання вільних кидків. Чулися штучні звукові ефекти від збитих віртуальних літаків та монстрів, що гинули від удалих збройних атак. Навколо сяяли неонові лампи та люмінесцентні кольори «Дей-Ґло». Тут були гральні автомати «Скібол» і «Пекмен», аерохокей, симулятори «стрілялок» та перегонів і крани, які намагалися вихопити дешевих набивних іграшкових тварин зі скляної клітки. Тут був автодром, настільний теніс, більярдні столи й караоке-бар.

У залі було безліч хлопців-підлітків.

Майрон зміряв поглядом кімнату. Біля дверей двоє охоронців. Хіба люди можуть мати такий знудьгований вигляд без якогось нейрохірургічного втручання? Він не надав їм особливої ваги. Але майже одразу Майрон таки помітив кількох чоловіків, які тинялися навколо, намагаючись удавати завсідників, чи то пак, змішатися з натовпом.

Вони були вдягнуті в камуфляжні штани.

Хлопець у собачому нашийнику продерся крізь юрму до атракціону під назвою «Лазерний лабіринт», схожого на сцену з фільму «Місія нездійсненна», де хтось намагався пройти, не зачепивши промені й вимкнувши сигналізацію. За лабіринтом були двері запасного виходу. Юнак підступив до них і глянув на камеру спостереження. Майрон ішов слідом. Хлопець жестом показав йому глянути в камеру. Майрон так і вчинив, широко всміхаючись і махаючи рукою.

— Який я маю вигляд? — запитав він у хлопця. — На голові безлад, еге ж?

Хлопчина відвернувся.

Двері відчинилися. Коли вони зайшли, двері зачинилися за ними. Перед ними з’явилися двоє чоловіків у камуфляжних штанах.

— Був якийсь великий розпродаж? — сказав Майрон, показуючи на штани.

Нікому це не здалося кумедним.

— Маєте при собі зброю?

— Лише моя чарівна усмішка.

Майрон продемонстрував її. Вона не справила враження на жодного з чоловіків.

— Викладіть усе з кишень. Гаманець, ключі, телефон.

Майрон зробив, як вони сказали. У них навіть був піднос, як ті, куди складають ключі та решту, проходячи повз охорону в аеропорту. Один із чоловіків витягнув металодетектор та провів уздовж тіла Майрона. Це не дуже добре. Він занадто завзято почав обшукувати його.

— О Боже, як приємно, — сказав Майрон. — Трохи лівіше.

Це змусило чоловіка зупинитися.

— Гаразд, другі двері праворуч.

— Я можу забрати свої речі?

— Коли вийдете.

Майрон зиркнув на Собачий Нашийник. Той утупився в підлогу.

— Чому в мене відчуття, що за тими дверима я знайду не те, що шукаю?

Ці двері також були замкнені, а над ними ще одна камера спостереження. Хлопчина глянув на неї і показав Майрону зробити те саме. Майрон теж глипнув, але вже без чарівної усмішки. Нехай дивляться.

Почулося клацання. Броньовані сталеві двері розчинилися навстіж. Хлопець першим зайшов усередину. Майрон рушив за ним.

Перше слово, яке спало на думку, — хай-тек. Чи то два слова? «Країна Пригод» була дірою