Ющук Іван - Троє на Місяці, Ющук Іван

Серед зоряних розсипів бовваніло неосяжне кружало Землі. Тільки світлий пруг, що обкреслював його на сході, потовщав – займався космічний ранок. І вже хлопці хотіли махнути рукою на Незпайкове видиво, як нараз на тьмяній тарелі справді піднялася біла‑біла розпукла квітка з двома нерівними колючими гілочками – достеменна тобі троянда. Поруч проклюнулася ще одна.

– Що це таке? – здивовано запитав Граматик.

– Це спалахи блискавок, – здогадався Капітан. – Над джунглями Амазонки зараз, очевидно, бушує тропічна гроза.

Хлопці замовкли, втупившись у Землю, завішену в космічному просторі. Чи це справді було, чи їм тільки так здавалося, але вони чули, як крізь безгоміння чорного космосу до них проривається невгамовний плюскіт заливного дощу й нерівні перепади могутнього грому. Шаленіла злива, вітер шарпав крони дерев, над лісовими хащами котився безперервний гуркіт. А Земля дарувала їм у дорогу білі троянди.

– Хлопці, – вивів їх із задуми Капітанів голос, – пора готуватися до переходу на основну траєкторію. Насамперед треба влаштувати місце для Незнайка.

День настав так само раптово, як і ніч. Щойно було темно, сліпо чорніли ілюмінатори, наче залиті чорною тягучою рідиною – і нараз зробилося видно, мовби корабель випірнув на якусь залиту сонцем поверхню.

Доки Граматик з Незнайком мостили місце, Капітан проводив підготовку до запуску двигунів: разом із Другом уточнював елементи траєкторії, ще раз підраховував кількість пального, звірявся по зірках.

Нарешті Граматик з Незнайком з куртки, двох спальних мішків, ковдри й поролону спорудили при задній стінці під дверима харчового відсіку щось подібне до лежака. Граматик прив'язав Незнайка так, щоб, коли ввімкнуться двигуни, перевантаження його притисло спиною до підстилки. І сам сів у крісло та затягнув ремені. Друг розпластався в своєму кутку.

Капітан востаннє прискіпливо оглянув табло, звірив показання приладів. Дав команду на дозування пального. За якийсь час на табло заблимали цифри – усе правильно.

– Даю готовність десять хвилин. Опустити заборола на шоломах.

Через десять хвилин корпус корабля здригнувся, завібрували перегородки. Кабіна поволі почала здиблюватися.

– Ой, перевертаємося! Падаємо! – злякано заволав Незнайко. Капітан і Граматик висіли над ним у своїх кріслах.

– Не перевертаємося, – заспокоїв його Капітан. – Це лише так здається, бо з'явилося тяжіння.

Тільки‑но двигуни перестали працювати, тяжіння знову пропало. Кров ударила в голову. Тепер у Незнайка було таке відчуття, ніби його підвісили вниз головою. Граматикові стало холодно в ноги.

– Корабель вийшов точно на задану траєкторію. Політ триватиме на чотири години довше від раніше запланованого – невеликий програш у часі дає потрібну для нас економію пального. І ще одне. Через те що паш екіпаж непередбачено збільшився в півтора раза, нам потрібно всіляко заощаджувати харчі й повітря. Тому пропоную під час перельоту всім спати. Контроль за рухом корабля здійснюватиме Друг.

Хлопців і справді охопив якийсь сонливий настрій – чи то від незвичайної легкості, чи від попередніх переживань і втоми. Незнайко солодко позіхнув. Граматик розкрив корабельний журнал, зробив запис у ньому, а далі скулився в своєму кріслі, його ліва рука невагомо зависла в повітрі. Потім він підіпхнув її під ремінь. Капітан позаступав ілюмінатори, залишивши відкритим тільки один. Він ще деякий час дивився в нього: далека…

Зеф…р, ек…паж, деш…фратор, міграц…я, ет…кетка, дрез…на, лог…ка, якоб…нець, Афр…ка, Сур…нам, Т…гр (річка), лабір…нт, інж…р, Алж…р, вік…не, міт…нг, електр…ка, Аргент…на, нарц…с, ш…мпанзе, окс…дація, лодж…я, анг…на, юр. ст.

Ключ.  Усі записані слова – іншомовного походження. У них замість крапок треба вставити і  або и  . Випиши підряд спочатку слова з вставленою буквою і  , потім – з и  . З перших букв складеться потрібне речення.

XII. Пейзаж без зелені

Під кораблем пропливали кратери, цирки, хребти. Усе округле, ніби хто велетенським циркулем безладно понаводив кола – більші, менші – і позначив їх крутими насипами, а де‑не‑де частково постирав. І тільки два кольори – білий та чорний, мов невибаглива аплікація.

– Екіпаж, приготуватися! – скомандував Капітан. – Вмикаю гальмування.

Корабель шарпнуло, ного швидкість почала різко падати.

Громаддя гір стало вищати – корабель зближався з Місяцем. Попереду на чорному обрії виринула освітлена сонцем гряда. Вона поволі підводилася й росла, здавалося, ось‑ось заступить собою півнеба.

Нарешті корабель нерухомо повис над плоскогір'ям і почав сторчма опускатися вниз. Три масивні ноги, висунувшись з його нижньої частини, глухо стукнули об грунт, і водночас із боків відкинулися три довгі підпірки – корабель міцно став на місячну твердь. Вимкнулися двигуни, й запала тиша.

Незнайко, що лежав на своєму нашвидкуруч зладнаному лежаку при задній стінці, яка тепер стала долівкою, мерщій схопився на ноги й кинувся до дверей, що вели в шлюзову камеру.

– Ти куди? – зупинив його Капітан.

– Як куди? Надвір. Мені вже обридло каменюкою сидіти в цій тісняві. І повернутися ніде.

– Навіть заборола на шоломі не опустив! – жахнувся Граматик. – Таж тут, на Місяці, ні крапельки повітря нема. І температура жахлива: на сонці жара понад сто градусів, а в затінку – сто п'ятдесят градусів холоду. На Землі такого морозу й не буває. Ти тільки б виткнувся надвір, то або на бурульку замерз би, або, як чайник, закипів би.

– Це по‑перше, – знову обізвався Капітан. – А по‑друге, тут кожний крок, перш ніж зробити його, треба десять разів обдумати й зважити.

– Уміння наперед обдумувати свої дії і підпорядковувати їх певним вимогам називається самодисципліною, – докинув зі свого кутка Друг. – Самодисципліна допомагає людині вижити в суворих умовах.

Нараз щось ударило по обшивці корабля. Щоправда, не сильно. Але за першим ударом почувся другий, третій… Удари частішали, сила їх ставала дедалі більшою. Корабель уже, наче дзвін, гудів од цих ударів. У кабіні потемніло, запанували сутінки, як у надвечір'я чи в грозу.

Незнайко з пополотнілим обличчям роззирався довкола. Навіть Граматик розгубився, так і завмер із розкритим ротом.

– Нічого страшного, – спокійним голосом промовив Капітан, якого це бомбування спочатку теж спантеличило. – Двигуни корабля, коли ми сідали, вимели вгору пилюку та дрібне каміння. Зараз усе це падає вниз. Великі частини піднялися не дуже високо – скоро їхні удари припиняться. Але пил сипатиметься довше. Тим часом ми будемо готуватися до виходу на місячну поверхню.

– А що тут готуватися? – заявив Незпайко. – Опустив забороло – та й іти.

– Готуватися треба ретельно, – вів далі Капітан. – Насамперед слід перевірити справність скафандра, його електроживлення, сонячні батареї, терморегулювання, регенераційну систему…

– А що воно таке – ренегаційна… ой, щось не так… Про яку це ти систему кажеш? – запитав Незнайко.

– Про регенераційну.

– Генералційну?

– Ні, не так, Незнайку, – втрутився Граматик. – Ти сплутуєш різні слова, у звучанні яких є щось близьке.

– Слова, різні значенням, але близькі звучанням, називаються паронімами, – додав Друг.

– Тут не зовсім пароніми, бо слова‑пароніми більше подібні одне до одного, як мимохіть , тобто мимоволі , і мимохідь , тобто між іншим, – пояснював далі Граматик. – У слові регенераційний , яке, до речі, іншомовного походження, є префікс ре– із значенням "знову" і корінь – ген‑ , який означає "породжує". У цілому ж це слово можна перекласти як "такий, що знову породжує або відновлює". По‑нашому найкраще було б сказати: відновлювальний . Ми вдихаємо кисень, кисень у нашому оргапізмі сполучається з вуглецем, і утворюється вуглекислий газ, який ми видихаємо. А регенераційна система, яка є в скафандрі, відновлює склад повітря, очищає його, відбираючи з нього вуглекислий газ. І повітрям знову можна дихати.

– То перевір і в мене…ну, оту… регенераційну систему, – попросив Незнайко.

– Друг тобі підкаже, як перевірити.

Тим часом у кабіні посвітлішало. Усі четверо прилипли до ілюмінаторів. Згори ще сипалися дрібні блискітки пилинок, але вони не опускалися повільно, як на Землі, а падали прожогом. Тут не було повітря, яке б затримувало політ1 дрібненьких частинок, і тому вони мчали додолу з такою самою швидкістю, як і каміння. Але тихо, без свисту, ніби в німому кіно.

Небо, як і в міжпланетному просторі, було вугільно‑чорним, так само рясно світили на ньому непорушні зірки. Низько над обрієм, немов надкраяна велика хлібина, висів яскравий овал Землі. її діаметр був разів у шість більший, ніж діаметр Місяця, видного з Землі. Переважали на земному диску два кольори: синій – колір океану і білий – колір хмар. Уся Земля була повита ніби тонким прозорим серпанком, який надавав їй якогось небуденного, ніжного відтінку.

– Погляньте, хлопці! – вихопилося мимоволі в Капітана. – Земля наче трохи бузкового кольору.

– Ні, скоріше блакитного, – заперечив Граматик. – Як літне небо.

– А мені Земля здається рожевуватою, наче яблуневий цвіт, – здивувався Незнайко. – Але ж яблуні вже давно відцвіли…

– Яка ж усе‑таки гарна Земля! – прошепотів Капітан. – Кращої, мабуть, у цілому всесвіті немає.

Праворуч, на сході, вже досить високо над обрієм, сліпучо палало в чотири рази менше від Землі Сонце. Від нього поверхня Місяця була такою яскравою, що було боляче дивитися на неї. Тільки скелі відкидали різко окреслені смолянисто‑чорні тіні, і здавалося, що то зяють якісь бездонні прірви. А може, то й справді чорніли провалля? Адже ніхто ще тут не був, ніхто своїми очима не бачив.

– Дивіться, яка малесенька зашпилена гірка, – Граматик показував на освітлений сонцем шпиль, що виглядав з‑за обрію, наче був приклеєний до краю Місяця. – Ніби надламана колючка на трояндовому кущі.

Капітан відразу ж втупився в розкладену перед ним карту Місяця.

– А знаєте, що це, хлопці? – запитав він через якусь хвилину. – Це пік Лейбніца, найвища гора на Місяці.