Ющук Іван - Троє на Місяці, Ющук Іван

Має заввишки приблизно дев'ять кілометрів і віддалена від нас кілометрів на сто, не менше.

– Жартуєш, – скептично всміхнувся Незнайко. – Сто кілометрів… А всі камінці на цьому шпилику як на долоні видно. Це ж буде так десь, як від Келеберди до Києва. А попробуй побачити Київ навіть з Михайлової гори…

– То на Землі – чим далі предмет, тим гірше видно його. Бо там повітря, а в повітрі ж і пил, і дрібнесенькі крапельки роси – вони розсіюють промені, затуманюють обрій. А на Місяці нема ні повітря, ні пилу – і як би далеко не був предмет, завжди його бачиш чітко, виразно, ніби він ось тут, перед тобою. Через те на Місяці важко визначати відстань. Те, що здається близьким, може бути дуже далеким.

– Аз Землі цю гору видно? – поцікавився Незнайко.

– З Землі вона дуже маленька, на фоні Місяця й не помітна, бо ж відстань яка! Близько чотирьохсот тисяч кілометрів, все одно, що десять разів об'їхати Землю по екватору. Тільки в потужний телескоп її можна розгледіти, та й то не завжди, бо час від часу вона ховається за диск Місяця.

– То й Землю з неї, мабуть, не завжди було б видно, – здогадався Незнайко.

– Так, – підтвердив Капітан.

– Зате в горах Дерфеля, де оце ми зараз, Земля ніколи не заходить, – додав Граматик. – Тільки трохи коливається над обрієм – вліво, вправо. І Сонце тут завжди світить – це єдине таке місце на Місяці.

– Сонце – постійне джерело енергії для всього живого і всіх механізмів, – обізвався Друг, похитуючи лускатим хвостом. – Без Сонця нема руху, нема життя.

– Справді, – підсумував Граматик, – гори Дерфеля – чудове місце для роботи: і Сонце завжди гріє, і Землю видно, і пейзаж досить різноманітний.

– Пхе, знайшов пейзаж! – презирливо пхикнув Незнайко. – Я‑то думав… А тут ні дерев, ні кущика, ні пташок, ні моря. Навіть трави нема. Тільки одне сіре каменюччя. Хоч би небо як небо, а то й воно чорне, ніби сажею вимазане. Подивився я – й виходити надвір перехотілося. Найкраще таки вдома.

– Звичайно, – погодився Капітан, – порівняно з місячною пустелею навіть наші верболози – то райський куточок. Але людям уже мало цього, їм хочеться глянути на свою Землю здалеку, їх тягне до інших світів, до інших цивілізацій. І кращої, ніж Місяць, проміжної станції на шляху до далеких планет годі й шукати. Тут ідеальне місце й для астрономічної обсерваторії. Звідси можна вести постійні спостереження за Землею, за погодою на Землі. А вакуум, такий потрібний для виготовлення різних хімічно чистих речовин! А скільки на Місяці сонячної енергії!

– Якщо тут будуть космодроми, обсерваторії, заводи, сонячні електростанції, то люди побудують і велетенські герметичні оранжереї, а в них достигатимуть плоди, дзижчатимуть бджоли, літатимуть пташки, витьохкуватимуть солов'ї, як у верболозах над Дніпром, – замріяно промовив Граматик. – Сонця на Місяці вдосталь. От тільки якби ж то ще знайти два еліксири життя – …

Воджу, підживлення, активіст, окрилений, дослід, опір, укладати, орбіта, ймовірний, юнак, подзвонити, надзвичайний, освітити, денний, чайка, вийшов, ідеальний, осінній, трудовий, байдарка, раджу, віджити, ягоди.

Ключ.  Перепиши слова, позначаючи в них тільки перший можливий перенос. З них вибери підряд лише ті слова, у яких склад, що стоїть перед знаком переносу, відкритий. З перших букв цих слів дізнаєшся, що Капітан і Граматик хочуть знайти на Місяці.

XIII. Чорні тіні

Незнайко акуратно змів кришки від пирогів з маком, позбирав обгортки, пакети від каші, молока, борщу та інше сміття, загорнув усе це в паперовий кульок і поклав біля виходу.

– Як хтось ітиме надвір, то хай забере і десь там викине.

– Забруднювати поверхню Місяця будь‑якими відходами суворо заборонено, – попередив Друг.

– Я ж думав… – знітився Незнайко.

– Поклади це в сміттєзбірник, – порадив Капітан. – Повертатимемося на Землю, то спалимо в щільних шарах атмосфери. Л зараз ми – я і Граматик – виходимо на Місяць. Поки що відійдемо недалеко – кілометрів на два‑три від ракети. Через півтори‑дві години повернемося. По радіо з вами зв'яжемося тільки в крайньому випадку – ми беремо з собою радіопередавач. Ви ж із корабля нікуди не виходьте. Хіба що з нами яке лихо трапиться… Тоді ти, Незнайку, робитимеш усе так, як тобі казатиме Друг. А щоб не було тобі скучно, займися граматикою: вивчи приголосні звуки.

Обидва, Капітан і Граматик, спустилися в шлюзову камеру. Клацнув за ними замок, і відразу ж запрацював насос, відкачуючи повітря з камери.

Першим у вхідному люці виткнувся Граматик, він приставив розсувну драбину до корпусу корабля і став поволі сходити вниз. На останньому щаблі затримався, глянув на Землю, що висіла просто перед ним, потім перевів погляд додолу, обережно простягнув ногу й попробував грунт, ніби то був молодий лід на озері. І тільки тоді, коли переконався, що він не проламується й не осідає, ступив обома ногами на поверхню Місяця. За ним зійшов Капітан, зачинивши перед тим вхідний люк.

– Наче дрібно потовчене вугілля, – сказав Граматик, показуючи на пил, що лежав довкола товстим шаром. – І слизький, як просяна полова. Тільки ноги не так глибоко грузнуть у ньому.

Капітан нагнувся й попробував місячний грунт рукою, узяв трохи пилу й стиснув у кулаці – він зліпився в крихку грудку. Капітан розкрив долоню, грудка впала й розсипалася. Кілька пилинок прилипло йому до рукавиці.

Хлопці постояли ще хвилину біля корабля, ніби набираючись відваги, і поволі рушили в напрямі до земного диска, якось незвично високо підіймаючи ноги.

– Як легко йти. Наче уві сні, – зауважив Граматик.

– Бо ми дуже легкі, – пояснив Капітан, – у повному спорядженні кілограмів десять – дванадцять важить кожний із нас. Сила тяжіння на Місяці у шість разів менша, ніж на Землі. Якщо наш корабель на Землі важив три тонни, то тепер десь півтонни важить.

– Ого, то ми з тобою силачі: можемо легко підіймати на місяці п'ятдесятикілограмові гирі. Тут така гиря важила б лише вісім кілограмів.

Місцевість була нерівна. Хлопцям раз по раз доводилося обходити камені, що, великі й малі, шорсткі, кострубаті, нерівно повідламувані, то тут, то там стирчали над поверхнею Місяця, відкидаючи густі чорні тіні. Де‑не‑де траплялися цілі камінні брили, а то й кількаметрові скелі. Наче після грандіозної катастрофи.

– Це, мабуть, зруйнований вал якогось великого місячного кратера, – висловив припущення Капітан. – Можливо, десь поблизу й на саму вирву натрапимо.

Порадившись, хлопці вирішили поки що йти прямо, так, як намірилися з самого початку. Граматик зробив кілька знімків, сфотографував Капітана на фоні диска Землі. І вони подалися далі.

– А ми не заблукаємо в цьому безмовному лабіринті? – занепокоєно запитав Граматик, коли, оглянувшись, позад себе, уже не побачив рідного корабля.

– Ні, не заблукаємо, – заспокоїв його Капітан. – Назад на корабель нас завжди заведуть паші сліди. Тут їх вітер не занесе, дощі не змиють. За ними навіть через сотню років можна буде знайти місце, де стояв наш корабель. Аби тільки метеорити не засипали їх. Легко орієнтуватися й за сонцем: по місячному небу воно пересувається майже в тридцять разів повільніше, ніж над Землею – за годину‑дві ледве‑ледве зрушить з місця. Зараз воно праворуч від нас. А Земля – майже непорушно висить перед нами. І нарешті, можна навіть не підводити очей, щоб зорієнтуватися, у якому напрямку ми йдемо.

– Як це?

– А ти звернув увагу на колір місячного пилу?

– Стривай‑но, стривай! – пожвавився Граматик. – Мене це навіть здивувало: коли дивлюся вперед чи назад, то він чорний, а тільки відведу погляд у той чи інший бік – він рудувато‑коричневий, наче перетлілий вугільний попіл. Ніби хтось заздалегідь проклав для нас чорну доріжку серед рудувато‑коричневої пустелі. Ідеш, і здається, наче поверхня Місяця вгинається перед тобою.

– Я переконався, що колір місячного пилу залежить від освітлення. Якщо дивитися впоперек сонячним променям, то він чорний, якщо ж проти сонця чи за ним – він уже має червонястий відтінок. Якби повернулися спиною до сонця, то перед нами прослалася б не чорна, а рудувата стежка…

Хлопці йшли деякий час мовчки, поринувши кожен у свої думки.

Граматик думав про те, що приємно відкривати для себе новий, незнайомий світ, навіть якщо він такий убогий та одноманітний, як оцей місячний. Малим він дуже любив, коли батько брав його із собою в кабіну автомашини. їдуть вони шляхом, скажімо, у Прохорівку чи до Ліплявого на станцію, – і все нове, незнайоме довкола. "Що то за село? Чому його так називають? – питає він батька. – А яке це дерево росте над дорогою? А чого і те низьке називається дуб, і це високе – теж дуб?" – "А як же його назвати?" – цікавиться батько. "Видуб ". – "Чому видуб ?" – "Бо високий дуб…" Скільки незрозумілого, скільки загадок для малого – і, мабуть, не тільки для малого – на Землі!.. А тут – поки що все нерозгадана загадка…

Увагу Капітана привернули численні округлі западини з конусоподібними виступами посередині й невисокими стінками довкола. Таке він уже бачив на Землі. Де?.. Ага, коли кинеш важкий камінь у воду, утворюється подібнісінька вирва: довкола – висока хвиля, а в центрі – фонтан води. Отже, ці кратери – це застиглі сплески місячної речовини. Сила тяжіння на Місяці мала, тому від удару кожного метеорита здіймається така помітна хвиля. На Землі цей вал був би, мабуть, у шість разів нижчий, і там би його скоро розмили дощі, розметали вітри. А тут він такий, як утворився мільйон або й мільярд років тому, коли ще навколишній космічний простір був засмічений камінням і воно раз за разом падало на поверхню Місяця. Застиглий, скам'янілий час.

– Мені пригадалися оті загадкові п'ять зблисків, що їх помітив астроном‑любитель у горах Дерфеля, – перебив Капітанові міркування Граматик. – Чи це тільки світловий ефект, чи, може, за ними криється все‑таки якась місячна таємниця?

– Будемо шукати розгадку, доки нам вистачить наших припасів, – відповів Капітан. – І, думаю, зробимо ще не одне відкриття… Ні, це не хвастощі, це моя впевненість.