Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

роках господарювати на свій розсуд, але на початку 1930-х у них відібрали землю: було створено колективні господарства, в яких селяни працювали на державу.

Гітлерова відповідь на селянське питання була умоглядна і, крім того, добре закамуфльована. Перед тим, як прийти до влади 1933го, і навіть кілька років по тому, Гітлер нібито переймався становищем передовсім німецького робітничого класу, а дефіцит харчів збирався покривати за рахунок імпорту. Політика швидкого (і незаконного) озброєння покінчила зі списками безробітних, німецькі чоловіки опинилися в казармах або на оборонних заводах. Через кілька місяців після приходу Гітлера до влади почалися програми з громадських робіт. Здавалося навіть, що нацисти робитимуть для німецьких фермерів менше, ніж обіцяли. Хоча партійна програма нацистів обіцяла перерозподіл землі на користь бідніших фермерів, цей традиційний варіант земельної реформи тихенько забули після того, як Гітлер став канцлером. Він займався радше міжнародними угодами, аніж вирівнювальною аграрною політикою. Прагнув укласти торгівельні угоди зі східноєвропейськими сусідами, згідно з якими німецьку промислову продукцію мали обмінювати на продовольство. Аграрна політика Гітлера у 1930-ті роки трохи нагадувала Ленінову в 1920-ті: політичні підготування до безпрецедентних економічних перетворень. І націонал-соціалізм, і радянський комунізм обіцяли селянам ілюзію земельної реформи, але насправді накреслювали їм значно радикальніше майбутнє.

Справжня аграрна політика нацистів полягала у створенні імперії на східному прикордонні. Німецьке аграрне питання мало бути розв’язане не в самій Німеччині, а за кордоном: шляхом захоплення родючих земель у польських і радянських селян, яких чекала смерть, асиміляція, депортація і поневолення. Замість того, щоб імпортувати зерно зі сходу, Німеччина збиралася експортувати туди своїх селян. Вони мали колонізувати землі Польщі та західні райони Радянського Союзу. Гітлер говорив про потребу ширшого «життєвого простору» в загальних рисах, він ніколи не пояснював німецьким селянам, що має на увазі масштабну міграцію на схід; так само як більшовики ніколи прямо не говорили селянам, що ті мають віддати свою власність державі. Сталін розглядав кампанію колективізації початку 1930-х років проти власних селян як «війну» за хліб; Гітлер розраховував, що перемога у майбутній війні нагодує Німеччину. Радянська програма здійснювалася в ім’я загальнолюдських принципів, нацистський план завоювання Східної Європи втілювався заради панівної раси.

Гітлер прийшов до влади в Берліні, Сталін — у Москві, але плановані обома вождями радикальні перетворення стосувалися передусім земель, які лежали між їхніми країнами. їхні владні утопії перетиналися на Україні. Гітлер пам’ятав, що ефемерне колоніальне утворення 1918 року слугувало німцям свого роду доступом до української житниці. В подібному ключі сприймав Україну і Сталін, який невдовзі по тому ніс у цей край революцію. Українські землі та селяни мали послужити справі побудови модерної індустріальної держави. Гітлер вважав колективізацію катастрофічною помилкою і наводив її як доказ краху всього радянського комунізму. Але не мав сумніву, що німці зроблять з України край молока й меду.

Для Гітлера і Сталіна Україна виступала не просто джерелом продовольства. Цей край відкривав їм можливість вирватися з гравітації традиційної економіки, врятувати країну від злиднів та ізоляції і змінити континент відповідно до свого бачення. Втілення їхніх програм і влади залежало від контролю над родючими українськими ґрунтами й мільйонами українських селян. У 1933 році українці мільйонами помиратимуть від голоду, найбільшого штучного голоду в історії людства. Це був початок особливого періоду в історії України, але далеко не кінець. У 1941 році Гітлер відібрав Україну в Сталіна і спробував реалізувати власний колоніальний проект, почавши з убивства євреїв і таборів для радянських військовополонених. Сталіністи колонізовували власну країну, нацисти колонізовували окуповану радянську Україну, а жителям України лишалися самі страждання. За ті роки, що Сталін і Гітлер були при владі, в Україні було вбито більше людей, ніж будь-де у Кривавих землях, в Європі і навіть у цілому світі.

Розділ 1. Голод у Радянському Союзі

1933-й був у західному світі роком голодним. Вулицями американських і європейських міст тинялося повно людей, які втратили роботу й годинами стояли в чергах по їжу. Енергійний молодий валлійський журналіст Гарет Джоунс бачив, як безробітні німці збиралися в Берліні послухати Адольфа Гітлера. У Нью-Йорку його вразила безпорадність американських робітників на третьому році Великої депресії: «Я бачив сотні й сотні бідолашних людей у черзі, багато одягнених у колись добрий одяг, усі вони чекали на свої два бутерброди, пончик, чашку кави й цигарку». В Москві, куди Джоунс прибув у березні 1933 року, голод у капіталістичних країнах був приводом для радості. Здавалося, що депресія провіщає світову соціалістичну революцію. Сталін і його оплічники вихваляли неминучий тріумф системи, яку вони будують у Радянському Союзі[3].

Але 1933-й був роком голоду і в радянських містах, особливо в Українській PCP. У Харкові, Києві, Сталіно, Дніпропетровську сотні тисяч людей щодня стояли в чергах по окраєць хліба. У столиці республіки Харкові Джоунс побачив ще одну печальну картину. Люди о другій ночі ставали в чергу під магазином, який відчинявся о сьомій ранку. Звичайного дня в чергах по хліб стояло сорок тисяч осіб. Люди так відчайдушно намагалися втримати своє місце в черзі, що чіплялися за пасок того, хто стояв попереду. Деякі люди так ослабли від недоїдання, що не могли стояти без сторонньої допомоги. Чекання тривало цілий день, іноді два. Вагітні жінки та інваліди війни не мали права купувати без черги й мусили чекати разом з рештою, якщо хотіли дістати хоч якісь харчі. Бувало, закричить яка-небудь жінка, і стогін пронесеться всією чергою, ніби первісний страх якоїсь однієї істоти[4].

Люди в українських містах боялися втратити місце в хлібній черзі, боялися померти з голоду. Вони знали, що місто дає їм лише надію на харчі. Українські міста швидко росли попередні п’ять років, усотуючи селян, які ставали робітниками й службовцями. Вчорашні діти українських селян, разом з євреями, поляками й росіянами, які жили в усіх цих містах віддавна, мали хоч їжу, яка продавалася в магазинах. їхні родичі в селі не мали геть нічого. Незвична ситуація. Зазвичай під час голоду містяни рятуються в селах, а не навпаки. У Німеччині чи Сполучених Штатах фермери майже ніколи не знали голоду, навіть під час Великої депресії. Робітники та службовці в містах мусили продавати яблука або красти їх, але деінде, в Альтеланді чи в Айові, завжди був фруктовий сад, силосна яма або яка-небудь комірчина. Українські городяни не мали куди йти, село нічим не могло