Маркіян Камиш - Оформляндія або Прогулянка в Зону

здають випадкових туристiв мiсцевi. Просто беруть рацiю i повiдомляють на Дiброву про непроханих гостей. Ну, а звiдти вже вилiтають дракони.

Невдовзi того не стане: помре остання бабуня, iз трансформатора зiллють рештки мастила, а натовпи офiцiйних туристiв помалу розтягнуть на сувенiри побут тутешнiх. Розгребуть на всi боки мозаїку чарiвного краю Чорнобильщини, яку нiзащо в свiтi нiхто не зможе зiбрати. Тiльки з уламкiв фото, рваного шмаття спогадiв через десять рокiв я знову зазирну у цей дивний свiт. I твердо знатиму — я за ним ще засумую.

***

Жаль, що нам далi на Прип'ять. В ту конуру, де буржуйка i навiть лейтенант з третьої роти хапався за голову вiд того свинарника. Туди топати тридцять кілометрів i я згадую про свої ноги. Молюся, аби ми нiкуди не пiшли. Але збираю манатки i йду. Я сподiваюся тiльки на ту буржуйку — на вулицi плюс один, а в мене нi спальника, нi карiмата. Але є салют, iграшки на ялинку i капелюх Санти. З Новим роком.

Ми дiйдемо до мiста через шiсть годин. Я зi збитими ногами чекатиму серед темряви пiд'їзду — без лiхтарика i сподiвань на приємний вечiр. I в той момент мене цiкавитиме не Прип'ять, не чортове колесо, не парк атракцiонiв i не басейн «Лазурний» — цiкавитиме тiльки, коли мої повернуться з пивом зi схованки i ми посунемо у клятi Новошепеличi: до буржуйки i бруду. Я не висуватиму носа надвiр i нiщо анi краплини не цiкавитиме мене, окрiм помаранчевих жарiв i гарячiв печi. Окрiм драконiв, якi врятують вiд холодної смертi, вiд болючих покусiв Фенрiра.

Буржуйка не змiнилася: така сама бридота. Дим валить у кiмнату, всерединi тiльки сморiд, смiття i кiлька гнилих лежанок. Колись був рукомийник, але з нудьги i вiдчаю я розтрощив його цеглиною рiк тому. Ми розкладаємося, соваємося туди-сюди кiмнатою, перечiпаємося через купи смiття, тихо матюкаємося, вивiтрюємо дим цiєї клятої конури i таки збираємося бiля буржуйки, аби вiдтанути замерзле пиво i вирубитися. Потiм дрова в буржуйцi догорять, посуне холодна сутiнь ночi i холод ляже смертними обiймами нам на плечi — ми спатимемо мiцно i помремо від холоду, не прокидаючись. Вiтер витиме плачем вiдселенцiв, кiмнату заноситиме снiгом, мiсто занесе повнiстю i з неба валитиме, доки в заметах не потонуть найвищi висотки Прип'ятi.

Виходу немає, i я натягаю по самi вуха сантiвський капелюх, кажу всiм, що невдовзi повернуся, дiстаю з наплiчника пляхан i залпом приймаю двiстi. Звiсно, я брешу: повернуся не скоро i навiть злiшим, нiж зараз. На днi алкогольного делiрiю приємнiше нiж у реальностi з мороку, снiгу i диму. Знову безславний фiнал, граблi Мобiуса, на яких стрибатиму до скону, знаючи, що в кiнцi лиш морок села Дитятки i маршрутка о 05:46.

Ми клястимемося, що це було востаннє. Звiсно, наступного року я вимкну телефон, обрубаю мости, тягтиму на святвечiр додому ялинку i мiшок мандаринiв, зустрiну нещасне кошеня, напiвживе вiд голоду, i заберу його з собою. Кошеня засне пiд батареєю, я врублю пiд олiв'є ембiєнт i якийсь повiльний радянський фiльм. Ви у це вiрите?

***

Ми остаточно злетiли з котушок, спалили всi паркани, зжерли всю тушонку i я вже не вiрю, що одного дня ми таки зберемо манатки i звалимо звiдси. Це буде момент щастя. А зараз я валяюся хворий, втичу в стелю i думаю про щастя: чи бродить воно десь у цих отруйних лiсах?

Траєкторiї щастя плутанiшi, нiж крутi повороти гри у квача гарячим лiтнiм днем. Щастям було здати пляшок на пару сотень тисяч купоно-карбованцiв: накупити Фанти i Кока-Коли на виручку. Щастям було тиждень не ходити до школи, аби цупити аличу у сусiдiв, слухати Децла на касетному плеєрi, пiймати його нову пiсню на М1 i записати, аби потiм ставити на реплей до дзвону в головi. Щастям було м'яти батон зi слиною i ловити на нього блискучих карасiв iз крихiтної копанки. Щастям було їхати на велосипедi свiт за очi i цупити плоди лiта з ворожих земельних дiлян. Щастям було вилiзти на свiй перший дах, пробiгти тунелем метро зi станцiї на станцiю, застопити сонного дальнобоя о четвертiй ранку в Приднiстров'ї. Щастям було лазити по дахах i кохати жiнок, вижити на барикадах i отримати смс iз текстом про одну смужку.

Але хуй там. Справжнє щастя — зрозумiти, що колись буде колючий дрiт i ти наминатимеш промерзлу тушонку, рахуючи хвилини до прибуття маршрутки. Вибратися б скорiше i забути цей жах. Звалити б у теплi краї: синiй «кемел», жовтi верблюди, засмаглi бедуїни, блакитнi океани. Життя.

Я рахував... вийшло щось двiстi днiв. Двi сотнi днiв у Зонi — непогана назва для дешевого хорору. Двiстi рокiв, тридцять шiсть тисяч днiв, пару мiльйонiв хвилин серед холодного бетону i гарячих болiт. Всi цi висотки навколо давно впали пiд землю, обвалилися i поцiлувалися з магмою, зависли у її палких обiймах. Але я не можу вибратися звiдси.

Спочатку ми жартували про нашу неголену триденнiсть, потiм просто звалися бороданями, та зараз вже не до жартiв. Зараз бороди тягнуться пiдлогою i замiсть пiдмiтати можна просто пройтися туди-сюди кiмнатою. Пилюка сiдає шарами i ми малюємо на нiй пальцями короткi слова. Ніби пластiвцi-лiтерки у молочному снiданку вишиковуються у слово «смерть».

***

Як все це закiнчиться? Дехто з нас посуне дивитися Прип'ять, а я експропрiюю спальник i провалюся у вiчнiсть, без жодних натякiв на сни, без жодного шансу прокинутись самотуж.

Хтось iз нас зварить собi чаю, вiзьме сигарету i вийде на ґанок покурити. Повз їхатиме лейтенант — велопатруль в компанiї собак. Ну привiт. Вiн може не помiтив би нiчого i поїхав собi далi, але ось чувак сидить: каву п'є, палить. Чого не зайти?

Лейтенант виявиться нормальним дядьком: ми кирятимемо з ним джин i пиво, чекаючи на бусик, наваляємося в гундос, вiн розказуватиме про нахабних бiлоруських металiстiв, якi просять махорку на КПП, i про срачi, якi вiн їм виписує.

Зрештою, пiд'їде ще мiлiцiя: всi вони будуть в чудовому настрої, трохи навалянi i накуренi, ми жахнемо салют i сплавимо їм iграшки, вiдкриємо шампанське марки «Київ», запакуємося у червоний бусик i повалимо на Чорнобиль. Там на нас складатимуть протоколи i зрештою вiдвезуть на автостанцiю, аби в останнiй момент посадити на маршрутку Чорнобиль—Київ i суворо наказати водiю не випускати нас iз салону до самої столицi.

Ми гаситимемо бехер, сидiтимемо в рожевих балаклавах i спiватимемо протокольних пiсень. Найрадiснiшим моментом прогулянки була поява цього лейтенанта.