Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

голови не сушать, і вони подібних порад своїм овдовілим невісткам не дають. Але в тітки Сколастики було загострене почуття справедливості і, певне, через нього, а не від надмірної любові до нас, не могла вона байдуже спостерігати, як липкорукий чоловік обкрадає сім'ю її покійного брата. Бачачи цілковиту материну непрактичність і безпорадність, тітка не знаходила іншої ради, як знову віддати мою маму заміж. Вона й нареченого їй підшукала — доброчесного синьйора на ім’я Джероламо Поміно.

Синьйор Поміно був удівцем і сам виховував свого єдиного сина, котрий живе-поживає і досі. Його також звуть Джероламо, він мій найкращий друг, навіть більше ніж друг, як ви це зрозумієте згодом. Ще змалку він приходив до нас разом з батьком і доводив до розпачу мене і мого брата Берто. Батько його замолоду довго домагався руки тітки Сколастики, але та й чути не хотіла про нього, як, до речі, не хотіла і нікого іншого, і не тому, що від природи не здатна була кохати, а тому, як вона сама призналася, що навіть думка про можливу зраду коханого могла призвести її до злочину, до смертовбивства. Всі чоловіки, на її думку, були брехуни, облесники й шахраї. І Поміно також? Ні. Поміно не такий. Та занадто пізно вона в цьому впевнилася. За кожним чоловіком, який сватався до неї, а потім одружувався з іншою, водилися бодай маленькі грішки, чому Сколастика безтямно раділа. Поміно ж був чистий: сердегою потурала, як хотіла, його дружина.

Чому ж тоді Схоластика не збиралася вийти за нього заміж тепер? А тому, бачте, що він удівець! Він же належав іншій жінці, ану ж коли-не-коли та й згадає небіжку. А потім… Авжеж, це за п’ять миль видно, попри всю його сором’язливість, горопашний синьйор Поміно закоханий, безтямно закоханий, самі знаєте в кого!..

Ясна річ, моя мати не могла погодитись на це одруження. Воно здавалося їй справдешнім блюзнірством. До того ж і не вірила, що тітка Схоластика наполягає серйозно. Мати сміялася своїм неповторним сміхом з гнівних спалахів зовиці і ремствувань бідолашного Поміно, який був присутній майже при всіх тих суперечках і якого стара діва розхвалювала до небес. Скільки разів він вигукував, соваючись на стільці, як на ложі тортур:

— О боже мій милостивий!

Цей охайний чоловічок з ласкавими голубими очима мав одну слабинку: він пудрився і, як мені здається, навіть підрум’янював щоки.

Синьйор Поміно пишався тим, що в нього до похилого віку зберігся чуб, якого він дбайливо підпушував і чепурив.

Невідомо, як пішли б наші справи, коли б мама, хоч не заради себе, а задля нашого з братом майбутнього, послухалася тітки Схоластики й одружилася з синьйором Поміно. Певне одне: гірше, ніж при цьому кротові Маланьї, нам би не стало.

Коли ми з Берто підросли, більша частина батькових статків уже зникла. Аби ми врятували з пазурів хапуги бодай рештки, це дозволило б нам жити якщо вже не розкошуючи, то принаймні безбідно. Але ми били байдики і за холодну воду не бралися, живучи й дорослими так, як нас мати привчила змалку.

Вона й до школи не схотіла нас віддати. Нашим вихователем був такий собі Циркуль. Його справжнє ім’я було чи то Франческо, чи то Джованні дель Чінкве, але всі звали його Циркулем, і він так звик, що й сам себе називав цим прізвиськом. Він був страшенний худорба і неймовірний довгань. Боже мій, він здавався б ще вищим, якби спина його не згиналася під самою потилицею несподіваним невеликим горбиком, а здоровенний борлак снував то вгору, то вниз. Шию він мав, як у обпатраного півня, ніби їй набридло тоненьким паростком гнатися вгору. Циркуль постійно закусував губи, начеб старався затамувати уїдливий смішок, що пробивався на волю. Та всі його зусилля були марні: якщо цьому смішку не вдавалося зірватися зі стиснутих вуст, він глумливо й злісно світився в його очах.

Циркулеві очиці бачили в нашій господі чимало такого, чого не помічали ні мама, ні ми з братом. Однак він мовчав, можливо гадаючи, що його хата скраю, і потайки зловтішався тим, що бачив.

Ми робили з ним усе що хотіли, і він давав нам повну волю, а потім, ніби для чистоти сумління, виказував нас, коли ми найменше цього сподівалися. Наприклад, мати наказала йому повести нас до церкви: надходив Великдень, і ми мусили сповідатися. Після сповіді нам треба було зайти до Маланьї — провідати його хвору дружину. Гарна розвага, що й казати! Отож тільки-но вийшли на вулицю, ми запропонували Циркулю оборудку: ми ставимо йому літр доброго вина, а він дозволяє нам замість церкви та відвідин Маланьї піти до нашого маєтку Стіа — по пташині гнізда! Циркуль згодився. Він був дуже задоволений, потирав руки, очі його блищали. Притьмом випив вино, і ми всі подалися до маєтку. Циркуль гасав, бігав з нами три години, як шаленець, підсобляв нам, лазив з нами по деревах. А ввечері, коли ми прийшли додому і мати спитала, як сповідалися і чи не забули провідати хвору, він з найбезневиннішою міною сказав:

— Ось я вам зараз усе розповім…

І докладно розповів усе, що ми робили.

І хоча ми щоразу мстилися за зраду, ніщо не допомагало. А наша-бо помста була не якимось жартом. Скажімо, я і Берто, знаючи, що Циркуль у чеканні вечері дрімає на скрині в передпокої, тихенько повставали з ліжок, куди для покари нас повкладали раніше, ніж ми звикли, знайшли олив’яну клістирну трубку в дві цалі завдовжки, наповнили її мильною водою з великого тазу з білизною й отак озброєні підкралися нишком до свого кривдника, приставили трубку йому в ніздрю і — фук! Циркуль як не до стелі підскочив!

Про наші успіхи в науках під керівництвом такого наставника здогадатися неважко. Щоправда, не сам Циркуль був у цьому винен. Він все ж таки старався дечого навчити нас, хоч не мав жодного уявлення про те, що таке методи навчання і дисципліна. Йому доводилося день у день вдаватися до хитрощів, аби хоч як-небудь зосередити нашу увагу. Зі мною було йому трохи менше мороки, бо я від природи далеко вразливіший, ніж Берто.

Циркуль мав досить своєрідну ерудицію, потішну й химерну. Він, скажімо, був великий мастак каламбурити, знав фіденціанську і макаронічну, бурлескну і вчену поезію, без упину міг читати напам’ять усілякі тавтограми, ліпограми, крипти, центони і паліндроми — закандзюбисті витвори усіляких віршомазів. Він і сам складав такі жартівливі поезійки.

Пригадую, як він повів нас у