Террі Пратчетт - Жнець, Террі Пратчетт

добрячу корейку варто натирати часником, — сказав Декан, — вистачить трохи олії й духмяних трав.

— Червоним перцем теж добре, — щасливо сказав Лектор із Новітніх рун.

— Заткнись, — сказав Архіректор.

* * *

Лусь.

Петлі старої шафи врешті не витримали, вихлюпнувши вміст у кімнату.

* * *

Сержант Колон з анк-морпоркської Міської варти був на посту. Він охороняв Латунний міст, основну пуповину, що з’єднувала Анк і Морпорк. Щоб не сперли.

Коли доходило до запобігання злочинам, сержант Колон вважав за найбезпечніше мислити широко.

Існувала поширена думка, наче найкращий спосіб стати упізнаваним як вірний страж закону в Анк-Морпорку — це патрулювати вулиці й провулки, підмазувати інформаторів, переслідувати підозрюваних і таке всяке.

Сержант Колон дивився на цю думку ще ширше. Не тому, поспішив би сказати він, що намагатися знизити рівень злочинності в Анк-Морпорку, це ніби намагатися знизити рівень солоності моря, і єдине упізнання, яке вірний страж закону найімовірніше отримав би, було б щось типу: «Гей, оце тіло в канаві, хіба ж це не старий сержант Колон?» — а тому, що новітній, передовий, розумний охоронець правопорядку має бути бодай на крок попереду сучасної злочинності. Одного дня хтось просто зобов’язаний спробувати сперти Латунний міст, і тоді-то вони й вскочать просто в обійми сержанта Колона, який тут як тут чекає на них.

Заразом, міст надавав тихий, захищений від вітру закапелок, де можна було розслабитися, покурити й, певно, не помітити нічого, що могло б засмутити сержанта. Він сперся ліктями на парапет, міркуючи загалом про Життя. Із туману вивалилася постать. Сержант Колон упізнав знайомий загострений чаклунський капелюх.

— Добрий вечір, офіцере, — каркнув власник капелюха.

— Ранок, вашчесть.

— Чи не будеш ти ласкавий допомогти мені залізти на парапет, офіцере?

Сержант Колон завагався. Але ж хлопака був чарівником. Людина може втрапити в серйозну халепу, не допомігши чарівникові.

— Випробовуєте якусь магію, вашчесть? — сказав він привітно, допомагаючи підняти хирляве, але неочікувано важке тіло на крихке кам’яне мурування.

— Ні.

Кошіль Бук зробив крок із мосту. Почулося гучне чвак[11].

Сержант Колон глянув униз, де води річки Анк повільно зімкнулися знову. Ох, ці чарівники. Вічно щось відчебучать.

Він хвильку подивився. За кілька хвилин зчинилося хвилювання серед покидьків і уламків біля основи однієї з опор моста, де просвіт брудних сходів вів у саму воду.

Виник гостроверхий капелюх.

Сержант Колон почув, як чарівник повільно спинається по сходах, лаючись під ніс.

Кошіль Бук знову досяг верху моста. Він був наскрізь мокрий.

— Вам треба піти перевдягтися, — запропонував сержант Колон. — Ви можете насмерть промерзнути, стоячи тут у такому вигляді.

— Ха!

— Підсунути ноги до гарячого вогню, от що я зробив би.

— Ха!

Сержант Колон поглянув на Кошеля Бука, який стояв у власній приватній калюжі.

— Ви випробовували якийсь особливий вид підводної магії, вашчесть? — ризикнув він.

— Не зовсім, офіцере.

— Я завжди задумувався про те, на що воно все схоже під водою, — сказав сержант Колон, підбадьорливо. — Таїна глибинних, дивних і чудних створінь... моя мама якось розказувала мені казку про цього маленького хлопчика, який обернувся на русалку, ну, не на дівчину-русалку, і в нього були всі ці пригоди під...

Його голос ущух під грізним поглядом Кошеля Бука.

— Це нудно, — сказав Кошіль. Він повернувся і пошкандибав у туман. — Дуже, дуже нудно. Дуже нудно насправді.

Сержант Колон залишився один. Тремтячою рукою він запалив нову цигарку й спішно вирушив до штабу Варти.

— Це обличчя, — казав він собі, — і ці очі... як у того якже-його... цей триклятий ґном, який продає делікатеси на вулиці Канатній.

— Сержанте!

Колон вкляк. Потім глянув униз. На нього з рівня землі дивилося обличчя. Коли він себе опанував, то розрізнив різкі риси свого старого друзяки Нудля Від-Душі-Відриваю, який був у Дискосвіті ходячим і балакучим аргументом на доказ теорії, що людський рід походить від якогось виду гризунів. ВДВ Нудль мав схильність описувати себе як купця-авантюриста, всі решта мали схильність описувати його як пересувного гендляра, чиї схеми заробляння грошей завжди зводив нанівець якийсь маленький, проте вирішальний ґандж, як-от спроби продати речі, які йому не належали, чи не працювали, чи, часом, навіть не існували. Золото фей добре відоме своєю здатністю випаровуватися на ранок, але воно було залізобетонною плитою порівняно з деякими оборудками Нудля.

Він стояв нижче на кілька сходинок на сходах, які вели униз в один із безкінечних анк-морпоркських льохів.

— Здоров, Нудлю.

— Не міг би ти спуститися сюди на хвилинку, Фреде? Мені би придалася дрібка законної допомоги.

— Втрапив у халепу, Нудлю?

Нудль почухав носа.

— Ну, Фреде... Хіба це злочин, коли тобі щось дають? Я маю на увазі, без твого відома?

— Хтось дає тобі якісь речі, Нудлю?

Нудль кивнув.

— Без поняття. Ти ж знаєш, що я тут проводжу деякі оборудки? — сказав він.

— Ага.

— Бач, я просто спустився, щоб прихопити дещо зі складу, і... — він безпомічно помахав рукою. — Ну... сам глянь.

Він відчинив двері льоху.

В темряві щось лускало.

* * *

Кошіль Бук безцільно шкандибав уздовж довгого провулка в Затінках, із простягнутими вперед руками, кисті яких безвольно теліпалися. Він не знав чому. Йому просто здавалося правильним так діяти.

Стрибнути з будівлі? Ні, це також не спрацює. І так було досить важко йти, дві зламані ноги не стануть в пригоді. Отрута? Він уявив, на що це буде схоже, мати пронизливий біль у животі. Петля? Десь теліпатися напевно буде ще нудніше, ніж сидіти на дні ріки.

Він дістався смердючого задвірка, де зійшлися кілька провулків. Щурі порснули від нього врізнобіч. Кіт завищав і метнувся геть дахами.

Поки він стояв, розмірковуючи, де опинився, чому опинився і що має статися далі, він відчув вістря ножа біля хребта.

— Добре, діду, — сказав голос поза ним, — гаманець чи життя.

В пітьмі рот Кошеля Бука склався в жахливий вишкір.

— Це не забавки, старий, — сказав голос.

— Ти з Гільдії злодіїв? — спитав Кошіль, не обертаючись.

— Ні, ми... фрілансери. Ну ж бо, покажи нам колір твоїх грошей.

— Я їх не маю, — сказав Кошіль. Він обернувся. За ним стояли ще двоє грабіжників.

— Боже правий, гляньте на його очі, — сказав один із них.

Кошіль звів руки над головою.

— О-о-о-о-о-огх-х-х, — простогнав він.