Террі Пратчетт - Жнець, Террі Пратчетт

class="p1">У провулку, тимчасово прихованому від поглядів перехожих, дехто на ім’я Редж Шкарбан, який був мертвим, роззирнувся в обидва боки, витяг із кишені пензля й бляшанку фарби і намалював на стіні слова:

МЕРТВЯК — ТАК! В ТРУНІ — НІ!

...й побіг геть, принаймні пошкандибав геть на високій швидкості.

* * *

Архіректор відчинив вікно в ніч.

— Слухайте, — сказав він.

Чарівники прислухалися.

Брехнув пес. Десь свиснув злодій, і йому відповіли із сусіднього даху. На віддалі пара влаштувала сварку того штибу, що змусила усіх на довколишніх вуличках повідчиняти вікна, дослухатися й робити нотатки. Але це були головні теми на тлі невинного гудіння й дзижчання міста. Анк-Морпорк воркотав цілісіньку ніч, дорогою до світанку, як велетенське живе створіння, хоча це, звісно, метафора.

— Ну? — спитав Верховний верховик[10]. — Я нічого особливого не чую.

— Я це й маю на увазі. Щодня в Анк-Морпорку помирає безліч людей. Якби всі вони почали повертатися, як бідний старий Кошіль, гадаєш, ми би про це не знали? В місті ґвалт би стояв. Більший ґвалт, ніж зазвичай, я маю на увазі.

— Завжди знайдеться кілька не-мертвих неподалік, — сказав Декан із ваганням. — Вампіри, й зомбі, й бенші, й таке всяке.

— Так, але вони більш природно не-мертві, — сказав Архіректор, — вони знають, як не подавати виду. Вони для цього вродилися.

— Не можна вродитися для життя не-мертвого, — підкреслив Верховний верховик.

— Я маю на увазі, що це звичай, — гнівно сказав Архіректор, — Були одні дуже поважні вампіри, там, де я ріс. В їхній сім’ї він був століттями.

— Так, але ж вони п’ють кров, — сказав Верховний верховик, — як на мене, це звучить не надто поважно.

— Я читав, що вони насправді геть не потребують справжньої крові, — сказав Декан, пристрасно бажаючи прислужитися, — вони просто потребують того, що є в крові. Гемоґоблін, гадаю, так воно зветься.

Решта чарівників зиркнули на нього.

Декан стенув плечима:

— Казна-що, — сказав він. — Гемоґоблін. Якось так зветься. Це якось стосується того, що в людей залізо в крові.

— Я достобіса певен, що не маю в крові жодних залізних ґоблінів, — сказав Верховний верховик.

— Принаймні вони кращі за зомбі, — сказав Декан, — Люди значно вищого ґатунку. Вампіри не човгають навколо весь час.

— Ви знаєте, людей можна обернути на зомбі, — невимушено сказав Лектор із Новітніх рун. — Навіть магія не потрібна. Тільки печінка певної рідкісної риби й екстракт особливого виду кореня. Одна ложка, і ви прокидаєтеся вже зомбі.

— Який вид риби? — спитав Верховний верховик.

— Звідки мені знати?

— Тоді звідки будь-кому знати? — в’їдливо спитав Верховний верховик. — Хіба ж хтось прокинувся одного ранку і сказав: гей, оце ідея, я просто оберну когось на зомбі, і все, що потрібно, — це печінка якоїсь рідкісної риби й шмат кореня, головне просто правильний знайти? Бачите чергу під хатою, еге ж? Номер 94, печінка червоного смугастика й маньяккорінь... не вийшло. Номер 95, печінка шпичкориби й тупаккорінь... не вийшло. Номер 96...

— Про що ви говорите? — вимогливо запитав Архіректор.

— Я просто вказав на об’єктивну неймовірність...

— Заткнися, — посутньо сказав Архіректор, — мені здається... здається мені... дивіться, смерті мають тривати, правильно? Смерть має відбуватися. Це те, в чому суть усього живого. Ви живі, а потім ви мертві. Вона просто не може припинити відбуватися.

— Але він не з’явився за Кошелем, — підкреслив Декан.

— Вони тривають весь час, — сказав Ридикуль, не зважаючи на нього. — Усі види живого весь час помирають. Навіть овочі.

— Але я не думаю, що Смерть колись приходив по картоплину, — із сумнівом сказав Декан.

— Смерть приходить по все, — твердо сказав Архіректор.

Всі з розумінням покивали.

За мить Верховний верховик сказав:

— Знаєте, якось я читав, що кожен атом у вашому тілі замінюється кожні сім років? Нові повсякчас приєднуються, а старі повсякчас відвалюються. І так триває весь час. Дивовижно, справді.

Верховний верховик міг робити з розмовою те саме, що робить густий мед лестощів із педалями точного годинника.

— Так? А що стається зі старими? — сказав Ридикуль, мимоволі зацікавлений.

— Без поняття. Вони просто пливуть в повітрі, я гадаю, поки не приліпляться до когось іншого.

Архіректор мав ображений вигляд.

— Що, навіть чарівників?

— О, так. В усіх. Це частина дива існування.

— Дійсно? Як на мене, звучить як брак гігієни, — сказав Архіректор. — Я гадаю, нема способу їх зупинити?

— Я так не думаю, — з ваганням сказав Верховний верховик, — не думаю, що вам варто зупиняти диво існування.

— Але це означає, що щось одне зроблене з чогось іншого, — сказав Ридикуль.

— Так. Хіба ж не дивовижно?

— Огидно, ось як! — коротко сказав Ридикуль. — В кожному разі, я намагаюся донести думку... донести думку... — він завмер, намагаючись пригадати. — Не можна просто скасувати смерть, ось яку думку. Смерть не помирає. Це ніби попросити скорпіона вжалити себе.

— Взагалі-то це відомий факт, — сказав Верховний верховик, завжди напоготові з корисним фактом, — що можна змусити скорпіона...

— Заткнись, — сказав Архіректор.

— Але ми не можемо лишити не-мертвого чарівника тинятися довкола, — сказав Декан. — Це вже не кажучи про те, що він може взяти собі в голову скоїти. Ми маємо... покласти йому край. Для його ж блага.

— Правильно, — сказав Ридикуль. — Для його ж блага. Це не має бути надто складно. Має бути купа способів упоратися із не-мертвим.

— Часник, — рішуче сказав Верховний верховик, — не-мертві не люблять часник.

— Не звинувачуйте їх. Сам цю погань терпіти не можу, — сказав Декан.

— Немертвий! Немертвий! — сказав Скарбій, звинувачувально тицяючи пальцем. Ним знехтували.

— Так, і ще є священні предмети, — сказав Верховний верховик. — Звичайний не-мертвий розсиплеться на порох, щойно гляне на них. І вони не люблять денного світла. І в найнайгіршому випадку їх можна ховати на перехрестях. Це вже стопудово, от так. А ще їх накривають чи то китайкою, чи то корейкою, щоб вони знов не повилазили.

— Намазавши її часником, — сказав Скарбій.

— Ну, так. Гадаю, часником теж можна намазати, — неохоче поступився Верховний верховик.

— Я не думаю, що