Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

копирсалися їхні мешканці. Не було і милі ріки, де б заводи не зливали у воду отруту.

Нарешті сонце опустилося за горизонт, і Холлі підняла фільтри на візорі. Тепер час на її боці. Вона мала цілу ніч, щоб придумати план. Раптом Холлі зрозуміла, що їй не вистачає саркастичних заува­жень Фоулі в навушниках. Якими б набридливими не були слова кентавра, вони, як правило, виявляли­ся точними і не раз ставали в нагоді. Вона спробува­ла встановити зв’язок, але прийому не було. Самі статичні перешкоди.

Удалині з’явився маєток Фаулів. Він дуже виді­лявся на фоні пейзажу. Холлі просканувала будинок термальною рамкою і не побачила нічого, крім ко­мах і дрібних гризунів. Павуки та миші. Вдома ніко­го. Чудово. Вона приземлилася на голові найогиднішої ґаргульї та приготувалася чекати.

Маєток Фаулів, Дублін, Ірландія

Перший замок Фаулів побудував іще лорд Хью Фаул у п’ятнадцятому столітті. Будівля височіла на пагорбі — цей прийом позичили у норманів. Не можна дозволити ворогам підкрастися до тебе. За століття замок дуже змінився, врешті-решт він перетворився на маєток, але безпека лишилася на першому місці. Маєток оточувала стіна, метр завтовшки. Сам буди­нок пронизували такі системи безпеки, що їх можна було назвати справжніми шедеврами.

Батлер під’їхав до маєтку, з пульта відчинив воро­та. Оглянувся на замислене обличчя свого працедав­ця. Інколи йому здавалося, що, незважаючи на всіх знайомих, інформаторів і найманців, Артеміс Фаул — найсамотніший хлопець у світі.

— Можна захопити кілька ельфійських бластерів, — сказав він.

Минулого року Батлер позбавив зброї цілий загін ЛЕП.

Артеміс кивнув.

— Слушна думка, але зніми ядерні батареї та по­клади бластери в сумку зі старими іграми і книжка­ми. Якщо спитають, скажемо, що це іграшки.

— Так, сер. Саме так і зробимо.

Бентлі прошарудів гравієм, спалахнули ліхтарі, що активувалися датчиками руху. На території маєт­ку їх було декілька.

Батлер розстебнув ремінь безпеки і вийшов із ма­шини.

— Потрібне щось, Артемісе?

Артеміс кивнув.

— Захопи ікру з кухні. Не можеш уявити, якою гидотою нас годують у Бартлебі за десять тисяч за се­местр.

Батлер посміхнувся. Підліткові закортіло ікри. Він ніколи до цього не звикне.

Посмішка зникла, не встиг він і до дверей підійти. Щось у ньому здригнулося. Знайоме відчуття. Мама казала, що це хтось пройшовся по його могилі. Шос­те відчуття. Інтуїція. Десь причаїлося зло. Його не видно, але воно поруч.

Холлі помітила фари за милю. Розгледіти звідси було важко. Навіть коли вона побачила лобове скло автомобіля, розрізнити постаті за тонованим склом було неможливо. Холлі інстинктивно зіщулилася, хоча сховалася вона дуже добре. З тим охоронцем не можна бути впевненим на сто відсотків. Минулого року Артеміс розібрав ельфійський шолом і скон­струював щось на кшталт окулярів, які дозволили Батлерові помітити і знешкодити цілий загін коман­дос ЛЕП. Навряд чи ті окуляри зараз були на ньому, але Трабл Кельп і його хлопці були непоганим засте­реженням — не можна недооцінювати ані Артеміса, ані його слугу.

Холлі переставила «Нейтрино» на трохи вищий режим, ніж рекомендовано. Може, кілька клітин Батлерового мозку і підсмажаться, та перейматися через них вона не буде.

Машина під’їхала до будинку, зашарудів гравій. Вийшов Батлер. Холлі стиснула зуби. Колись вона врятувала йому життя, зцілила після смертельного поранення, отриманого від троля. Тепер вона не була впевнена, що зробить таке ще раз.

Капітан ЛЕПРекону Холлі Шорт затамувала по­дих і переключила «Дабл-Декс» на режим маневру­вання. Безшумно впала, пролетіла повз кілька по­верхів, прицілилася в груди дворецького. Така ціль, що і засліплений сонцем гном не промахнеться.

Її присутності чоловік виявити не міг. Аж ніяк. Але щось змусило його зупинитися. Він закляк і при­нюхався. Людина Бруду нагадувала собаку. Ні, не со­баку, вовка. Вовка з великим пістолетом.

Холлі сфокусувала камеру шолома на зброї та від­правила світлину до комп’ютерної бази даних. За мить у куточку візора з’явилося ЗD зображення піс­толета.

— «Зигзауер», — сказав записаний голос Фоулі. — Дев’ять міліметрів. Тринадцять у магазині. Великі кулі. Влучить така в тебе і голову знесе. Навіть магія не ви­лікує. А так усе гаразд, якщо, звісно, ти не забув одягти наземний комбінезон із мікрофібри, запатентований мною. Але якщо ти з Рекону, ти його не вдягнув.

Холлі вилаялася. Найбільше Фоулі дратував, коли мав рацію. Вона кинулася до першого ж транспорте­ра, не подумавши, що потрібно перевдягнутися в на­земний костюм.

Тепер очі Холлі були на одному рівні з Батлеровими, до землі лишалося трохи менше двох метрів. Вона підняла візор шолома, той відкрився із пневма­тичним шипінням.

Батлер почув звук і наставив на його джерело «зигзауер».

— Ельфе, — сказав він. — Я знаю, що ти тут. Ви­ключи захист, або я стрілятиму.

Не на таку перевагу сподівалася Холлі. Візор вона підняла, і палець слуги був уже готовий натиснути на курок. Вона зробила глибокий вдих і відключила захист.

— Вітаю, Батлере, — просто сказала вона.

Дворецький наставив на неї пістолет.

— Вітаю, капітане. Спускайтеся повільно і навіть не намагайтеся...

— Опусти пістолета, — наказала Холлі месмерич­ним голосом.

Батлер спробував опиратися, пістолет затремтів.

— Опусти його, Батлере. Не змушуй мене підсма­жувати тобі мізки.

На скронях слуги пульсували вени.

Незвично, подумала Холлі. Такого вона досі не помічала.

— Не стріляй у мене, Людина Бруду. Підкорись.

Батлер відкрив рота. Щоб попередити Артеміса. Вона доклала зусиль, і навколо голови чоловіка заклубочилася магія.

— Я сказала, опусти!

По щоці охоронця скотилася краплинка поту.

— ОПУСТИ!

І Батлер опустив, повільно і неохоче.

Холлі посміхнулася.

— Слухняний хлопчик. А тепер повертайся до машини і поводься так, немов нічого не сталося.

Ноги дворецького підкорилися, незважаючи на голос розуму.

Холлі включила захист. Тепер вона отримає задо­волення.

Артеміс набирав листа на ноутбуці.

«Шановний пане директоре, — писав він. — Через нетактовні питання вашого консультанта я заби­раю свого маленького Арті зі школи, аби він пройшов курс терапії у справжніх професіоналів клініки «Мон Гаспар» у Швейцарії. Думаю, чи не подати на вас у суд. Не намагайтеся зв’язатися зі мною, бо лише більше роздратуєте, а коли я роздратована, то звер­таюся до адвокатів. Щиро ваша, Анджеліна Фаул».

Артеміс відправив листа і дозволив собі таку роз­кіш, як ледь помітна посмішка. Добре було б побачи­ти обличчя директора, коли він прочитає листа. На жаль, доступ до мініатюрної камери, яку він прила­штував у кабінеті директора, був лише в радіусі милі.

Батлер відчинив дверцята, загаявся на мить і опустився на сидіння.

Артеміс сунув телефон у гаманець.

— Капітане Шорт, здається? Чому б вам не при­пинити дзижчання і