Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

Ударна хвиля, подібно до велетенського кулака, під­кинула ельфійку вгору, і вона почала перекидатися в повітрі. Холлі відчула, як її костюм стиснувся, щоб зменшити силу удару, а його крихітні лусочки зімк­нулися проти ударної хвилі подібно до щитів ба­тальйону демонів. Почулося невелике шипіння, коли в шоломі спрацювали подушки безпеки, захи­щаючи головний і спинний мозок. Дані на екрані за­мерехтіли, різко підскочили, а потім усе прийшло в норму.

Світ замигтів блакитним і сірим. Штучний гори­зонт на її екрані зробив декілька обертів і, нарешті, зупинився, хоча Холлі зрозуміла, що насправді обер­талася вона, а не екран.

«Жива. Усе ще жива. Потрібно менше сперечатися».

Голос Фоулі увірвався в її думки.

— Серце в нормі, хоча я не знаю чому. Могла б подумати над тим, що з ними робити зараз. Ти бу­деш рада дізнатися, що ці чотири людини врятовані, але ти ризикувала своїм життям і моїми технологі­ями через них. А що, коли одна з моїх «плаваючих штучок» потрапила б у людські руки?

Намагаючись повернути контроль над устатку­ванням, Холлі використала комбінацію жестів і ми­гань, щоб на кілька секунд увімкнути деякі з двана­дцяти двигунів її крил.

Вона трохи підняла свій шолом, щоб відкашлятися, а потім відповіла на звинувачення.

— Я в нормі, дякую, що запитав. А все устатку­вання ЛЕП оснащене дистанційними детонаторами. Навіть я! Таким чином, твої дорогоцінні дротики можуть потрапити в людські руки тільки в тому разі, якщо твоє устаткування буде невдалим.

— Це дещо нагадало мені, — сказав Фоулі. — Я маю позбавитися тих дротиків.

На землі було справжнє стовпотворіння. Здава­лося, вже половина жителів Ґельсінкі почала спус­кати свої яхти на воду. Ціла флотилія судів, на чолі з катером берегової служби, вирушила до місця ви­буху. Два потужні гвинти розігнали катер до такої швидкості, що ніс піднімався над водою. Сам кракен був прихований димом і пилом, але обвуглені фрагменти його броні сипалися дощем униз у ви­гляді вулканічного попелу, вкриваючи палуби судів і утворюючи темну ковдру над поверхнею Балтій­ського моря.

За двадцять метрів ліворуч від Холлі, в повітрі над брижами, що потроху заспокоювалися після ви­буху, пропливали чоловіки з щасливими обличчями, штани лахміттям висіли на їхніх торсах.

— Я здивована, — сказала Холлі, змінюючи масш­таб зображення чоловіків. — Ніяких криків і ніхто навіть не наклав у штани.

— Трішки заспокійливого в дротиках, — захихикав Фоулі. — Так, так, тільки одна крапелька. Досить, щоб заспокоїти троля, що залишився без своєї матусі.

— Тролі іноді їдять своїх матусь, — прокоменту­вала Холлі.

— Точно.

Фоулі зачекав, поки чоловіки не спустилися до висоти трьох метрів над поверхнею океану, і послав сигнал, щоб підірвати крихітні бомби в кожному дротику. Чотири маленьких вибухи супроводжува­лися чотирма гучними сплесками. Чоловіки перебу­вали у воді лише декілька секунд, потім їх підібрала берегова служба.

— Добре, — сказав кентавр, явно заспокоївшись. — Відвернене потенційне лихо, і ми сьогодні зробили добру справу. Піднімайся і повертайся на станцію до шаттлу. Я не сумніваюся, що майор Кельп захоче по­чути детальний звіт.

«Зажди хвилинку — я прочитаю пошту. Я повин­на прочитати її, Фоулі. Це важливо».

Іконка пошти, що спалахнула на дисплеї капітана, була помічена ім’ям Артеміса. Артеміс і Холлі зако­дували кольором свої поштові іконки. Зеленими були загальні листи, синіми — ділові, а червони­ми — термінові. Іконка пошти в дисплеї Холлі пуль­сувала яскраво-червоним. Вона моргнула на іконку, відкриваючи коротке повідомлення.

«Мати помирає, — прочитала вона. — Будь ласка, приїзди швидше. Приведи Номера Один».

Холлі відчула холодний жах у животі, і світ, зда­валося, похитнувся перед її очима.

Мати помирає. Приведи Номера Один.

Ситуація має бути відчайдушною, якщо Артеміс просив, щоб вона привела могутнього чаклуна-демона.

Вона повернулася в день із минулого, вісімнадцять років тому, коли померла її власна мати. Минули май­же два десятиліття, але втрата все так само заподіюва­ла біль, як відкрита рана. Раптом її уразила думка.

Це було не вісімнадцять років тому, а двадцять один. Мене не було три роки.

Корал Холлі була доктором судна ЛЕПу, яке па­трулювало Атлантику, очищуючи море після людей і захищаючи вимираючі види. Її було смертельно по­ранено, коли особливо огидний на вигляд танкер скинув на їхню субмарину радіоактивні відходи. Брудна радіація — отрута для Народу, і її матері ви­стачило тижня, щоб померти.

«Я змушу їх сплатити за все, — присягалася Холлі, плачучи біля ліжка матері у клініці Гавани. — Я ви­стежу кожного з тих Людин Бруду!

— Ні, — сказала її мати з дивовижним зусиллям. — Я побудувала свою кар’єру на порятунку живих іс­тот. Ти повинна зробити те саме. Руйнування не ста­не моїм спадком.

Це була одна з останніх речей, які вона вимовила. Через три дні Холлі у своїй зеленій парадній формі, застебнутій до підборіддя, з кам’яним обличчям сто­яла на церемонії рециркуляції її матері. Омнітул, який мати подарувала їй на закінчення навчання, висів у кобурі на паску. Порятунок істот. Так Холлі прийшла в розвідку.

І тепер мати Артеміса помирала. Холлі зрозуміла, що вона ніколи не думала про Артеміса як про люди­ну, тільки як про друга.

— Я маю потрапити в Ірландію, — сказала вона.

Фоулі не став сперечатися: він крадькома стягнув термінову пошту з екрана Холлі.

— Лети. Я можу прикрити тебе на декілька годин. Я скажу, що ти проводиш Ритуал. Нам пощастило, що сьогодні ввечері буде місяць уповні, і в нас є декілька чарівних ділянок біля Дубліна. Я пошлю повідомлення до Восьмої Секції. Можливо, Кван відпустить Номера Один з чаклунської лабораторії на декілька годин.

— Дякую, старий друже.

— Будь ласка. Тепер лети. Я збираюся вийти в їхні мережі, провести там трохи часу, контролюючи їхнє базікання. Можливо, я зможу посіяти декілька ідей у людських ЗМІ. Мені подобається думка про під­земну кишеню природного газу. Це — майже правда.

Майже правда.

Холлі не змогла утриматися від застосування цієї фрази до пошти Артеміса. Так ірландський хлопчик часто управляв людьми, кажучи їм майже правду.

Вона тихо докорила собі. Звичайно, ні. Навіть Ар­теміс Фаул не брехав би про такі серйозні речі.

У кожного є свої межі.

Чи не так?

ГЛАВА 3: ВІДЛУННЯ МАГІЇ

АРТЕМІС Старший зібрав свій за­гін у конференц-залі маєтку Фаулів, що спочатку був призначений для бенкетів. Донедавна високі готичні арки були приховані під підвісною стелею, але Анджеліна Фаул наказала зняти її, і зал відновили в його первинному вигляді.

Артеміс, його батько і Батлер сиділи на чорних шкіряних стільцях від Марселя Брейєра навколо скляного