Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

– Мамо, я такий радий, що ми будемо тут жити!..

Питання було вирішене.

* * *

Минуло три тижні, й увесь цей час Валерка тільки й думав, що про сусідську дівчину Гертруду, яку побачив під час оглядин. Ремонт завершили, і сім’я Голомозих нарешті перебралася в нову – тепер уже окрему квартиру. Щойно були перевезені й розставлені всі речі, як Валерка кинувся на другий поверх і почав дзвонити в усі дзвінки, яких там виявилося чомусь аж чотири!.. Хвилин за десять двері нарешті скрипнули, і в дверному отворі постав двометровий стариган, вдягнений у довгу лляну сорочку і чорні засмальцьовані штані. Його сива борода і довге біле волосся трохи налякали Валерку, отож він мовчки затупцяв на порозі.

– Ти до кого прийшов, юначе? – запитав нарешті дивний стариган.

– Я до Гертруди…

– Не знаю такої, – дивний старий рішучо мотнув головою, від чого довге білосніжне волосся розпушилося, немов лев’яча грива.

– Вона тут живе, наприкінці коридора. Я бачив, – наполягав Валерка.

– Немає тут ніякої Труди!

– Не Труди, а Гертруди. Я ж бачив…

– Там художники майстерні тримають, нема їх зараз, – неохоче пробуркотів старий, чомусь набурмосившись.

– Га-а-а?..

– Вони рідко тут з’являються. Все, забирайся звідси геть.

Валерчиному розчаруванню не було меж, проте здаватися він не збирався. Саме зараз у Києві на Львівській площі завершувалося спорудження Республіканського Будинку художника[10], отож підприємливий юнак взяв за звичку вирушати туди після школи і тинятися біля входу, запитуючи всіх і кожного, хто проходив повз нього:

– Перепрошую, будь ласка, скажіть, а ви художник чи ні?..

Ясна річ, переважно йому траплялися будівельники, проте вистачало і тих, хто займався оздобленням інтер’єрів майбутнього «храму мистецтв». З ними у Валерки починалися дуже правдоподібні розмови на тему: хто би з творчих людей міг би приватним чином допомогти його батькам оформити інтер’єр нещодавно отриманої квартири?.. Головне при цьому було посилатися в розмові на батькових знайомих, які рекомендували якусь художницю, котра мала майстерню на Старому Подолі біля Житнього ринку – от тільки тато випадково загубив адресу, бо постійно роз’їжджає у відрядженнях. А ті, хто давав рекомендацію, поїхали чи то в Саратов, чи то в Горький[11], чи то у Волгоград… Коротше, поїхали далеко і надовго. А хто там майстерню має?..

На перший погляд здавалося, що обраний юнаком спосіб дій не дасть жодних результатів. Тим не менш тижнів за три він таки роздобув хатній телефон такої собі Ірини Левкун – художниці й (що значно важливіше!) матері Гертруди. Не відкладаючи справу в довгу шухляду, Валерка негайно скористався заповітним номером. Слухавку взяла сама дівчина, отож цілих півгодини вони весело базікали, немов давні знайомі. На Валерку чекала іще одна дивина: виявляється, Гертруда жила в районі… Львівської площі – зовсім неподалік від Будинку художника!.. Сприйнявши це як добрий знак, він кинув у слухавку:

– Ну що ж, «Героїне труда», чекай на мене в гості зараз же!

І не слухаючи заперечень, кинув слухавку.

А за сорок хвилин уже стояв під будинком і терпляче чекав, доки радісна Гертруда вибіжить до нього з дверей… Та вона все не з’являлася. Минула година. Валерка з надією проводжав поглядом кожну жіночу постать… Але все було марно!!!

Й лише втративши останню надію, раптом почув у себе за спиною дзвінкий голос:

– Ну що, Ромео, втомився чекати?

– Я б чекав тебе хоч усе життя! – відповів він тихо, озирнувся… і завмер від несподіванки: виявляється, дівчина дивилася на нього з явним сарказмом, сидячи… в інвалідному візку!..

– Не очікував такого повороту? – Гертруда пішла в наступ, при цьому на її обличчі відбилася якась дивовижна суміш презирства й розчарування.

Звісно, її поява, вигляд і поведінка збентежили юнака, та Валерка був не з тих, хто довго засмучується. До того ж, як син лікарки-психіатрині, за своє життя він бачив і жахливіших хворих. Ну так, момент несподіванки зіграв свою роль… І все ж таки, попри весь шок, ця дівчина вабила його чимсь невловимим. Отож доволі швидко оговтавшись, він посміхнувся і запропонував найневимушенішим тоном, на який тільки був здатен:

– А як ти дивишся на те, щоб прогулятися разом?..

– А тобі не ай-я-яй, щоб гуляти з такою, як-от я? – здивувалася дівчина.

– Ні, не ай-я-яй.

– Ніскільки?

– Анітрохи.

– Точно?

– Точно.

– Ну, дивись…

Гертруда весело розсміялася, Валерка штовхнув її візок, і вони повільно попрямували уздовж липової алеї, по черзі розмірковуючи вголос про те, як добре буде тут влітку, коли дерева вкриються листям і зацвітуть…

Відтоді вони зустрічалися регулярно. Після школи Валерка наспіх робив уроки і, немов на крилах, нісся до Гертруди, ледь повечерявши. А додому міг з’явитися далеко за північ. На обережні зауваження матері, що такий режим дня аж ніяк не можна вважати здоровим, недбало віднікувався. Адже його думками цілковито заволоділа ця дівчина. Тільки вона одна…

Її батьки жили разом, хоча й були розлучені. Мати-художниця колись у молоді роки спалахнула яскравою зірочкою і деякий час навіть користувалася певною популярністю за зухвалі погляди і надто сміливі висловлювання на публіці. Проте вийшовши заміж на скромного інженера, несподівано виявила традиційну жіночу розсудливість і повністю присвятила себе сім’ї та побутовим клопотам.

Завдяки турботам дружини і величезним амбіціям, батько Гертруди доволі швидко піднявся кар’єрними сходами до посади заступника директора однієї з «поштових скриньок». Він часто їздив у відрядження по всьому Радянському Союзу, з яких привозив багато добре ілюстрованих мистецьких альбомів для дружини, а також художні книжки для доньки. Цілі зібрання творів!.. Утім, раніше Гертруда татовими подарунками не цікавилася – хіба що за винятком проблеми, як би всю цю «макулатуру» найкраще розставити у книжкових шафах, щоб корінці обкладинок гармоніювали одне з одним?! І тільки тепер завдяки Валерці почала читати книжки захлинаючись. До того ж вони обрали за правило бурхливо обговорювати прочитане, при цьому то сміючись, то плачучи. І завжди сперечалися.

Одного разу, коли Валерка нісся на чергове побачення, то просто на вулиці ніс до носа зіткнувся із Спартаком, який спитав обережно:

– Послухай-но, куди ти так несешся? І чому я тебе останнім часом бачу тільки в школі, хоча живемо ми, можна сказати, поруч?

– Не займай мене, я на побачення, – не дуже люб’язно відрізав юнак.

– А-а-а, он воно що, виявляється!..

– Ага, те саме! – Валерка щасливо посміхнувся. І хоча ніхто не тягнув його за язик, тим не менш, не втримався й мовив: – Послухай-но, а хочеш, я тебе з моєю Гертрудою познайомлю, га?..

– З Гертру-у-удою?.. – Спартак несподівано здригнувся, увесь зіщулився і нерозбірливо промимрив: – Сподіваюсь, твоя Гертруда хоча б німкеня, а