Шекспір Вільям - Перікл, цар Тірський, Шекспір Вільям

Французькою версією легенди, вміщеною у збірнику, скористався Л. Ту-айн. Повість Туайна "Зразок сумних пригод, котрий містить найпрекраскішу, найприємнішу і найрозмаїтішу історію дивних випадків, що припали на долю царя Аполлонія" друкувалась неодноразово між 1567-1607 pp. Серед численних переробок сюжету — VII книга поеми Д. Гауера "Сповідь закоханого" (1390— 1393), яка разом із повістю Туайна стала безпосереднім сюжетним джерелом "Перікла" Шекспіра.

"Періклом" відкривається останній період творчості драматурга. П'єса в художньому відношенні слабша від багатьох попередніх творів Шекспіра. У пій нема глибоких соціально-філософських проблем, що знайшли своє втілення в конфліктах "великих трагедій". Втрачена легкість і гармонійність комедій. Проте було б помилкою розглядати п'єсу за зразок творчої невдачі драматурга. "Перікл" цікавий як перший крок до створення нового типу драми, його досвід буде використаний Шекспіром при написанні "Цимбеліиа", "Зимової казки", "Бурі".

На зламі XVI-XVII ст. дедалі відчутнішими стають зміни в самому характері англійського мистецтва. У надрах ренесансної культури починається період інтенсивного розвитку інших художніх тенденцій: барокко і класицизму. Шекспір не міг не відчути найновіших потреб літературного розвитку. Лишаючись однією з пайвидатніших постатей пізнього Відродження, драматург ускладнює свій ме-* тод, наближаючись до мистецтва XVII ст.

Зміна художньої орієнтації виразно проступає уже в "Періклі". Про це свідчить, наприклад, звернення драматурга до нового кола сюжетних джерел. Це — пізньогрецький роман в його подальших версіях, дошекспірівська п'єса кінця XVI ст., пізньосередпьовічна й ренесансна авантюрні новели. Усі вони належать до спільної літературної традиції. Зближують їх принципи сюжетобудови і характеристики дійових осіб: швидке чергування подій, постійна зміна місця дії, особлива роль випадку в розвитку інтриги, тяжіння до незвичайного, відмова від поглиблених психологічних мотивувань вчинків героїв і т. ін.

Сюжетна схема "Перікла" майже цілком відповідає канону, що виробився у пізньогрецькому романі. У п'єсі чимало мотивів, які зустрічались іще в творах Ксенофонта, Ахілла Татія і Геліодора. Перікл переживає неймовірні пригоди, внаслідок яких опиняється не раз на краю смерті (переслідування Антіоха, загибель корабля), втрачає спочатку Таїсу, а потім Маріну (у п'єсі двічі обігруе-ться традиційний мотив начебто справжньої смерті) — вона вкрадена піратами і т. ін. Шлях до щасливої розв'язки ускладнений неминучіш втручанням Випадку, непередбаченими подіями. Деякі з цих сюжетних ситуацій уже розроблялися Шексніром: розлука Егеона з сім'єю ("Комедія помилок"), уявна смерть Джульєтти ("Ромео і Джульетта") і Геро ("Багато галасу з нічого"). Чимало з них буде використано в "Цимбеліні", "Зимовій казці" та "Бурі". Проте лише в "Періклі" ми натрапляємо па таку велику кількість авантюрних ситуацій, пов'язаних з пізньогрецькою романною традицією.

Художня структура нової драми тільки-но складається, і тому драматург немовби перевіряє життєздатність матеріалу, програючи всілякі сюжетні ситуації. Але саме звернення до цієї традиції було не випадкове. Авантюрна, чи "романтична", драма утверджується на єлпзавстинській сцені ще в 60-і роки XVI ст. і одразу ж стає улюбленим видовищем англійської публіки. П'єси цього часу рясніють неймовірними пригодами, їх герої, гнані долею, зазнають численних випробувань. І все-таки не лише театральною модою пояснюється зацікавлення Шекспіра подібними сюжетами. Мабуть, сама традиція виявилася співзвучною новим духовним потребам часу.

Багато хто з дослідникіз підкреслював розкиданість дії в "Періклі". П'єса поділяється на сім фрагментів, кожний з яких має свій мікросюжет, свою власну проблематику. На початку дії мова йде про поневіряння Перікла, потім протагоніст на якийсь час зникає, а його місце в сюжеті займає Маріна. Ключовим образом п'єси є море. Воно випробовує героя, мало не позбавивши його життя, потім винагороджує, повернувши йому зброю. Морські хвилі поглинають Таїсу, для того щоб врятувати її, на морі народжується Маріна і т. ін. Простір п'єси нагадує географічну карту, на неозорому обширі якої позначені клапті суходолу. Розщеплюючи простір, драматург прагне створити узагальнену картину дійсності. Відчуття неосяжності постійно присутнє в "Періклі", породжуючи, в свою чергу, відчуття нестабільності, зумовлене розсунутими межами всесвіту. Співзвучне цьому настрою і довільне чергування подій, і сама неправдоподібність того, що відбувається. Перехід від фрагменту до фрагменту створює видимість подорожі в часі, переміщення з одного міста до іншого — ілюзію мандрівки умовно-казковим світом. Умовність сюжету в "Періклі" підкреслюється раз у раз. Театральний механізм п'єси оголений до краю. Це зумовлюється і яскравістю сюжету (урочиста поява Аитіоха і його дочки, лицарський турнір і бенкет при дворі Сімоніда та ін.), і постійним використанням музичних ефектів. Дія часто набирає підкреслено статичного характеру, що досягається шляхом використання пантоміми. До цього стародавнього жанру Шекспір звертався і раніше (спектакль ремісників, "Сон літньої ночі", пантоміма перед "Убивством Гон-заго> в "Гамлеті"). Тепер, однак, її виконавцями стають основні дійові особи п'єси, а не персонажі-актори. За допомогою пантоміми, наприклад, показано скорботу Перікла, який довідався, що Маріна нібито вмерла. Створюється особлива казково-умовна атмосфера, увага глядача концентрується на притчевому характері зображуваних подій. Часто-густо знаючи наперед про подальший розвиток сюжету, він може спостерігати за дією, безсторонньо оцінюючи вчинки персонажів.

Особливу роль з цього погляду відіграє образ Гауера, який виконує в п'єсі роль Прологу, Епілогу і Хору. Гауер з'являється на сцені перед кожною дією, а двічі навіть в середині дії (IV, V). його сценічна функція — коментувати події, розповідати про те, що відбувається за сценою і т. ін. Але Гауер не просто носій позасценічної інформації. Він повноправна дійова особа п'єси, його мова підкреслено архаїзована, відокремлена від мови інших персонажів. Чотиристопні римовані двовірші монологів Гауера довгий час навіть вважалися доказом того, що п'єса не належить перу Шекспіра. Гауер не просто розповідає, а постійно моралізує, осуджуючи або схвалюючи вчинки персонажіз. Включення в число дійових осіб поета XIV-XV ст, підсилює відчуття часової дистанції, підкреслює умовний характер усього, що відбувається.

"Перікл"— своєрідна притча про людське життя. Провідною в п'єсі є етична проблематика. Дія "Перікла" розпадається на дві окремі історії, розділені часовим проміжком в 14 років. Перша — про поневіряння самого Перікла, друга — про долю його дочки Маріни. Зовнішня сюжетна розірваність п'єси пов'язана із специфікою центрального етичного конфлікту, який і визначає художню структуру твору: активна і пасивна протидія злу.

Від самого початку образ Перікла підкреслено ідеалізований. Він розумний (розгадує загадку Антіоха), благородний (турбується про своїх підданих, допомагає жителям Тарса). Герой, проте, не здатний на активну дію. Він безсилий перед злобою Антіоха, не робить спроб домогтися кохання Таїси, і лише втручання Сімоніда змінює його долю на краще і т. ін. Йому судилися життєві мандри. Проводячи Перікла сценічним простором, драматург примушує героя вступати в контакт усе з новими персонажами. Рух цей — примарний. Вся активність Перікла знаходить своє вираження в розмовах героя (напр., монолог про моральне обличчя монарха-тирана). До фіналу згасне і ця тенденція. Втративши Маріну, Перікл прирікає себе на мовчання і самотність, безконечне поневіряння морською стихією. Образ протагоніста свідчить про трансформацію ренесансної концепції антропоцентризму: не герой створює обставини, а обставини визначають поведінку героя.

Проте не слід забувати, що причиною поневірянь Перікла є цілком конкретне соціальне зло: жорстокість царя-тирана Антіоха. У п'єсі дано образи чотирьох правителів (Антіох, Перікл, Клеон і Сімонід), кожен із яких є певним типом державного діяча. Соціальна тема в п'єсі присутня, але втрачає своє домінуюче звучання. Цікава щодо цього сцена з рибалками (II, 1), яка за своєю реалістичною насиченістю нагадує епізоди другого плану в попередніх творах Шекспіра. Жарти рибалок мають чітко виражену соціальну спрямованість: несправедливість панує повсюди, її закони сильні в людському суспільстві. Викривальними мотивами, однак, значення цієї сцени не вичерпується. Вона пов'язана перш за все з етичною колізією "Перікла". З нею до п'єси входить стихія активного добра: рибалки охоче допомагають Періклу.

Мотив активності добра знаходить своє послідовне втілення в образі Маріни. Як і Перікл, героїня зазнає численних злигоднів. Проте, навіть потрапивши а дім розпусти, Маріна зберігає свою чистоту. Мало того, їй вдається відвернути від пороку завсідників цього закладу. Добро тільки тоді залишається добром, коли воно активне. Перікл підкоряється волі обставин. Маріна, успадкувавши активність юних героїнь попередніх творів Шекспіра, сама створює обставини. Не випадково, що саме вона повертає Перікла до життя у фіналі п'єси.

"Перікл" став першим кроком Шекспіра до освоєння жанру трагікомедії. Театральна структура, що почала складатись у цій п'єсі, дістає подальший розвиток у "Цимбеліні", "Зимовій казці", "Бурі".

П'єса мала особливу популярність серед глядачів часів Шекспіра, про що свідчить, наприклад, велике число її перевидань (більше, ніж у "Макбета> і "Отелло"). Інтерес до "Перікла" зберігається і пізніше. Коли 1660 р. після реставрації монархії відновилася діяльність театрів, першою шекспірівською п'єсо", поставленою на сцені, став "Перікл". У XX ст. п'єса виконувалась, наприклад, під час шекспірівських сезонів у театрі Олд-Вік і на стретфордських фестивалях. Інтерес до "Перікла" виявляв І. Франко. В одній із своїх статей, згадуючи п'єсу, він пише, що Шекспір оживив у ній старовинний сюжет "цілим рядим дивних і прекрасно індивідуалізованих постатей".

Російською мовою "Перікла" перекладали М. Кетчер, А. Соколовський, П.