Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Це правда?

— Так. Стріляли в натовп, зблизька...

— А чим були озброєні?

— Хто?

— Бунтарі.

— Кілками, долотами... та ще хіба сокирами...

— І йшли на військо?

— Тільки до перших залпів. Відчай пригнав сюди їх...

— Видно, терпець уже вривається, не можуть більше в рабстві, — сказав Тарас. Він бачив ті ряди беззбройних крізь тьму й роки, він розумів їх серцем, а розумом не міг змиритися з нестямним їхнім виступом, з приходом їхнім в Корсунь на вірну смерть. Хто ж так іде — беззбройне, прямо, чисто — на зустріч з лютим ворогом, зі втіленням неволі й зла!..

— Прийшли, щоб їх вписали у козаки, — зітхнув тим часом Варфоломій.

— Щоб пан вписав?!

— Напевно. Пустив хтось чутку, ніби е маніфест про вписування до козаків.

— Допоки ж люди віритимуть в отців-царів! — стис кулаки, аж хруснули від того пальці. — Ждуть милостині з кривавих рук, із тих, які загнали їх у рабство!..

Варфоломій оглянувся, чи хтось, бува, не слухає, прошепотів:

— Тихіше!.. Є ж всякі люди...

— Правда, — сказав Тарас. — У Києві підслухав нас один студент та й виказав...

Брели поволі парком, в густій пітьмі, — бо місяць ще не зійшов, — і кожен думав думу про щось своє. Варфоломій... Чи можна йому довіритися, сказати, що готується робити тут, на Україні, чим стане дім, яким тепер клопочеться?.. Не варто ще. Нехай вважає, що мучений і тертий долею спочити хоче в тиші й самотині...

— Бував на. горах Канівських? — спитав його.

— Що?.. А-а, на горах... Якось...

— Між Пекарями й Кановом.

— Бував, проте не придивлявся. Коли б знаттє, що треба буде...

— Гарне там, брате, місце! Гори... Й Дніпро, вважай, біля порога... Не знаєш, чия земля?

— Та, мабуть, пана Никодима Парчевського.

— І де ж його шукати?

— У Межиріччі.

— Славно. Туди ми, брате, й рушимо! Це ж недалеко. Можна човном по річці!..

— Краще поїдем кіньми. Кіньми — воно надійніше, — охолодив Тарасів запал Варфоломій.

Спинилися біля води. Помилувались місяцем, що важко сходив, сріблячи грайливу Рось... Десь на околиці містечка ще хтось побачив те велике диво й зітхнув-озвався піснею.

Ой зійди, зійди, ясен місяцю,

Як млиновеє коло,

Ой вийди, вийди, серце дівчино,

Та промов до мене слово...

Яка краса, яка безкраїсть духу!.. І скільки в цій мелодії, у цих словах печалі, самотини...

— А що то у вас за дівчина? — спитав, коли затихла пісня.

— Навчителька моїх дітей, чи гувернантка. А звуть її Наталкою...

— Не та, не та, — скривився. — Що порається по господарству...

— Харита, може, наймичка?

— Еге.

— Вона у нас два роки. Тихенька, добра, лагідна...

— Мені б таку дружину.

— Вона кріпачка...

— Братику, а ми хіба не з кріпаків? Не тої ж кістки? — вибухнув.

— Тарасе, ти поет, художник... — почав було Варфоломій.

— То все пусте! — спинив Тарас. — Найперше, я — син кріпака, внук гайдамаки. Як кажуть, плоть від плоті і кров від крові свого народу, бідних, простих людей, що тут лягали трупом чотири роки тому!.. А ти "кріпачка", кажеш...

— Тарасе, ти освічений, ухожий в кола вславлених; тобі потрібна жінка освічена, статечна, знаного якогось роду...

— Собача кров? — скипів Тарас. — Ти хочеш, щоб я єднавсь з панами?

— Не всі ж пани. Є просто вільні люди. Такі, скажімо, як Шуляченко Роман Іванович, отець Наталки...

— Хто ж він, оцей Роман Іванович?

— Він становим приставом в Умані...

— Варфоломію, — аж зупинився Тарас від подиву, — чи ти дурний, чи удаєш такого? Пробач... Мені потрібна дівчина, щоб українка, простого роду й наймичка... Нехай одну хоч визволю, зроблю її щасливою...

Замовк і більше не зачіпав цього болючого для себе діла. Варфоломій також притих. З панами водячись, навчився вчасно стримувати свої думки, свої слова.

Верталися вже при високім місяці. Либонь, були одні в усьому парку, бо скрізь така стояла тиша, що кроки їхні гупали, неначе йшло не двоє, а цілий натовп. Мабуть, це й нагадало знову про відчайдушний і безнадійний похід на Корсунь бунтівників з навколишніх кріпацьких сіл.

— Ти знаєш, брате, треба мені зустрітись з кимось, хто бачив сам оте повстання чи навіть брав у ньому участь, — сказав Тарас неголосно.

— Таких людей тут вистачає... Тільки це небезпечно, — мовив Варфоломій. — Жандарми й досі нишпорять та вислухають.

— Може, щоб ненароком, так собі... Зустрілися, погомоніли люди про се, про те...

— У мене є в Гарбузині, — де закипала каша, — знайомий... навіть приятель, що служить мірчим... Чом би нам не провідати його, не випити по чарці-другій?

— А він тоді?..

— Був у самому вирі.

— Теж бунтував?

— Ні. Хоч і був причетний...

— Вези мене, в Гарбузин, Варфоломію!

— Посеред ночі? Може, ми спершу виспимося, як личить добрим людям, а вже тоді?

— То гайда, гайда спати! — не міг Тарас спинити дріж нетерплячки. Він завтра вранці бачитиме живих людей, що встали за волю й долю, змусили царя й панів замислитись над тим ганебним станом, в якому гине сила, краса й душа народу — творця життя!..

Пан мірчий зустрів їх радо. Хата його стояла над самим шляхом біля ставка, де плавали поважні білі гуси й верткі негарні гусенята. В садку дзвеніли бджоли і пахло воском...

— Тарас Григорович? — перепитав Варфоломіїв приятель, коли йому представили приїжджого з Санкт-Петербурга. — Котрий Кобзар?

— Еге, — всміхнувся гордо Варфоломій. І взяв, як мовиться, бика за роги: — Хай погостює в тебе, Михайло Кириловичу, а ввечері я повертатимусь і заберу...

— Та ради бога! — сплеснув руками мірчий. — Для мене це велика честь — прийнять таку людину!

Тарас скривився. Варфоломій помітив це й одвів убік господаря. Сказав йому щось пошепки, від чого той знітився, а потім скинув білі ріденькі брови і спохмурнів. За мить став знову приязним.

— Гаразд, гаразд, — одсторонив Варфоломія і підійшов до гостя. — Вибачте... — сказав йому з поклоном. — Варфоломій Григорович боїться ям на рівнім місці... — глянув скоса на управителя. — То все уже історія, діла давно минулих днів!..

— Скоріш — діла прийдешніх днів, — сказав Тарас. — Початок, а не кінець...

— Цікаво... І навіть трохи страшно, — похмуро мовив мірчий. — Вам зі столиці, може, воно й видніше...

— То я поїхав, — м'явся Варфоломій.

— А-а, з богом, з богом! Господар взяв під руку гостя, повів у дім. Після сніданку мірчий маєтку князя Лопухіна враз споважнів, дістав сигари.

— Палите?

— Ні. Зараз ні.

— А я — коли хвилююся... То ви почуть хотіли, — пустив хмаринку диму, — про той непослух? Вставите в якусь поему, може?

Тарас стенув плечима:

— Ми про таке читали лише в книжках...

— Читати що! — схопився з місця мірчий. — Ви б глянули на цих покірних, вимучених і до всього байдужих, що враз відчули себе людьми!.. Отець Антоній, наш благочинний, прислав мені цидулку з церкви, в якій його затисли, щоб я привів для сповіді духівника із нашого монастиря, так жоден з ієромонахів не захотів і з келії вийти. Страх що було!

— Чого ж ченці боялися?

— Найперше, кому дісталося, так це отцям духовним, їх звинуватили у змові з паном, в тому, що приховали в церкві указ царя про запис в козаче військо...

— Багато було бажаючих стать козаками?

— Всі як один!

— Виходить, не позабули козацьку волю? Стільки минуло літ, а в душах вона живе, не гасне й передається із роду в рід! — зрадів Тарас.

— Не всяка пам'ять — благо... — почав було господар. Проте Тарас не дав йому розвинути своєї думки:

— Пам'ять про давню волю, може, єдиний скарб, що в нас лишився. Поки її не вирвуть, житиме й душа народу, буде якась надія...

— На що? — спитав, прискалившись, господар дому.

— На те, що цар дасть волю, — устав Тарас, ховаючи у вусах посмішку. — Чи є тут хтось із тих повстанців?

— Кожен ходив у Корсунь.

— Хочу погомоніти з ними. Цікаво ж...

Мірчий пройшов поволі до вікна і глянув крізь нього в двір.

— Он наймит чистить стайню. З ним побесідуйте, коли охота, — мовив. І перший рушив з хати.

Плечистий, рослий дядечко спідлоба глянув на незнайомця, якого підвів до нього мірчий, і вткнув у землю вила.

— Що ж, можна і побалакати... коли велять... — примружив сині очі.

— Я не велю — прошу тебе, — скривився мірчий.

— Дякую, — торкнув його Тарас за лікоть. — Ми тут і вдвох домовимося...

Віч-на-віч з гостем наймит став настороженішим. Оглянувся чомусь на хлів, на вила...

— Присядьмо ось на колодках, — сказав Тарас. Той мовчки сів, склав руки на животі. Порепані селянські руки...

— Я народивсь і виріс теж кріпаком, — озвався Тарас неголосно. — А в двадцять чотири роки викупили мене з неволі люди...

— Насправді?

— Щоб брехати, я застарий... Потім я став складати вірші. Й за них мене заслали на край землі...

— Шевченко?! — розширив очі наймит. Тарас кивнув.

— У нас про вас чутки ходили. Й панич один казав нам ваші вірші... про гайдамаків, Ґонту й Залізняка... — підсунувся до нього ближче. Потому зморщив лоба і прочитав напам'ять:

А Ярема — страшно глянуть —

По три, по чотири

Так і кладе!..

— Ви теж були у Корсуні? — спитав Тарас.

— Де всі — там я, — не крився від нього наймит мірчого.

— По що пішли?

— По волю.

— До князя?! — мовив з докором. — Просити в пана волі! Вона не кусень хліба, щоб жебрати її в панів!

— Гадали, він приховує...

— Як ви могли повірити, що цар почне відроджувати козаччину на Україні!

— Цареві що... Як схоче, то й не таке... — пошкрібся в тім'ї наймит.

— Не схоче! — різко сказав Тарас. — Козацтво — воля, влада усіх для всіх. А цар — це гніт, безправ'я простих людей, що трудяться, і благо панства, прихвоснів, лакуз царя, опори його й надії.

— Виходить, спершу треба прибрать царя? — здивовано спитав бунтар гарбузинський.

— Всіх за одним, як кажуть, махом! Царя, царят, міністрів та губернаторів, жандармів, панство...

— Господи, це ж треба сили й сили!

— Коли з'єднати силу всіх злидарів, невольників усіх імперії, то цар, жандарми, панство потонуть в ній, і сліду від них не лишиться.

Запала тиша. Наймит зітхнув, наморщив лоба, щось, певно, думаючи або вирішуючи.

— Якби ж це їм послухати... — сказав нарешті тихо.

— Кому?

— Та є тут у нас дядьки кебетні... Не те, що я...

— Зведи мене із ними.

— Це треба якось... Може...

— Я ще сюди приїду або прийду. А ти порадься з ними й знайдеш мене...

— Он пан!.. — шепнув по-змовницьки.

Тарас притих, підтримуючи його даремний острах. А втім, з панами будь-якими найліпше бути насторожі.