Мирний - Лихо давнє й сьогочасне, Мирний

вмру - по­хо­ваєш, а не вер­ну­ся-жи­ви собі!- до­дав, про­ща­ючись.

Підписавши умо­ву з од­ра­дя­на­ми, Баш­ки­рен­ко, як тілько за­по­лу­чив ви­куп, зра­зу й май­нув заг­ра­ни­цю, а од­ра­дя­ни засіли на своїх ого­ро­дах. Хто мав який-не­будь шма­то­чок сво­го по­ля, сяк-так йо­го шкря­бав, засівав; а хто не мав - прис­та­вав за по­ло­вин­щи­ка до то­го, в ко­го бу­ло по­ля ба­га­то; панська ж зем­ля зос­та­ва­ла­ся не­ора­на, несіяна. По ши­ро­ких ла­нах, де ко­лись жи­то та пше­ни­ця бу­яли, бур'яни по­рос­ли та бу­дя­ки кра­су­ва­ли­ся, а по не­зо­ра­них сте­пах - чис­тий пирій поз­си­хав на кор­ню, хіба хто з кріпаків зад­ля своєї пот­ре­би не­ве­лич­кий шма­то­чок ви­ко­сить. Стра­шен­ною пус­ти­нею все те од­да­ва­ло, ро­зо­ром та за­не­па­дом од­го­ни­ло. І справді, то був за­не­па­док. Па­ни не зна­ли, що з зем­лею ро­би­ти, як і ко­му її збу­ти; маєтки пустіли, ни­щи­ли­ся, ви­со­ченні па­ла­ци по се­лах сто­яли з роз­би­ти­ми вікна­ми, за­би­ти­ми две­ри­ма, дірча­вою покрівлею й до­жи­да­ли­ся, ко­ли їх не­го­да по­ва­лить.

На той час жи­ди на­лу­чи­ли­ся. То та­ке зілля, що заз­да­легідь по­жи­ву чує, як те гай­во­рон­ня на па­даль налітає… Так і во­ни на­летіли. Не знать звідки взя­лись, наїха­ли й по­за­би­ра­ли панські землі під орен­ду - звісно, за ту ціну, яку самі приз­на­чи­ли. Па­ни й то­му раді: кра­ще що-не­будь, ніж нічо­го. Мерщій зда­ли зем­лю в орен­ду, а самі врозтіч: хто в го­род на служ­бу по­дав­ся, хто в гу­бер­ню та сто­ли­цю на ве­се­ле жит­тя поїхав.

- Їдьте, їдьте собі та на­зад не вер­тай­тесь: нам прос­торіше бу­де! - про­вод­жа­ли їх кріпа­ки, радіючи, що панські доб­ра пус­то­шаться й що не­за­ба­ром усе те бу­де їх. От тілько прий­де слуш­ний час - усе нам вер­не.

А жи­ди тим ча­сом своє діло ро­би­ли: по се­лах шин­ки по­за­во­ди­ли, за горілку й ро­бо­чих най­ма­ли, і вся­ку вся­чи­ну міня­ли: ку­рей, гу­сей, яй­ця, сук­на, по­лот­на- все, що зем­ля ро­ди­ла й на собі но­си­ла, і що людські ру­ки ви­роб­ля­ли.

Минув рік-дру­гий - і зно­ву панські ла­ни за­ко­ло­си­ли­ся жи­том-пше­ни­цею; панські сте­пи ок­ри­ва­ли­ся най­митською ко­сарською піснею - не вільною та ве­се­лою, а зач­ме­ле­ною жидівською горілкою. А після то­го не­за­ба­ром по­ча­ло­ся й ме­жу­ван­ня: панські землі до­ку­пи зво­ди­ли, кру­гом се­ла, мов залізним пу­том, об­гор­та­ли. Орен­да пішла вго­ру, зем­ля по­до­рог­ша­ла, а "слуш­ний час" не при­хо­див та й не при­хо­див… Не раз і не два до­во­ди­ло­ся гли­бо­ко чу­ха­ти по­ти­лиці тим, хто відки­нув­ся наділів.

Та ніко­му то так не да­ло­ся взна­ки, як од­ра­дя­нам. Кру­гом се­ла - скілько оком не скинь - панські ла­ни та лу­ки; став, що з нього за кріпацт­ва ніхто не бо­ро­нив во­ди бра­ти та ско­ти­ну на­пу­ва­ти, одійшов до пансько­го сад­ка, йо­го те­пер ва­лом об­нес­ли, од се­ла од­горо­ди­ли - во­до­пою не­ма; ко­ло­дязі - гос­по­дарські, та й то де-не-де. Прий­шлось од­ра­дя­нам - хоч про­па­дай! Кож­на кур­ка, гус­ка оп­ла­че­на й пе­реп­ла­че­на за ту пот­ра­ву; сви­ней на при­кор­нях дер­жа­ли, ско­ти­ну зовсім зве­ли.

- Навіщо та ско­ти­на, ко­ли за неї тілько пла­ти, а ро­би­ти нею нічо­го та й ні на чо­му? - ка­за­ли од­ра­дя­ни й жал­ку­ва­ли, що пос­лу­ха­ли­ся на­го­во­ру про "слуш­ний час" та відки­ну­ли­ся від наділів.

Тепер би й на­зад, та не мож­на. До­би­ва­ли­ся Од­радівщи­ну хо­ча в орен­ду взя­ти, да­ва­ли па­ни­чеві до­рог­шу пла­ту, ніж жид да­вав, та па­нич не схотів. Він із заг­раниці впра­ви­те­ля-німця прис­лав, а німець і ро­ва­ми об­ко­пав­ся, і ого­ро­жею од­го­ро­див­ся. Од­ра­дя­ни все далі та далі нищіли-пус­то­ши­ли­ся; ти­ни осу­ва­ли­ся - нічим їх го­ро­ди­ти, ха­ти старіли, кри­ви­ли­ся - нічим по­ла­го­ди­ти, оселі дірчавіли-осу­ва­ли­ся… То старці немічні жи­ли, а не ко­лись за­можні ха­зяїни гос­по­да­рю­ва­ли. Тілько й надії, що на за­робіток у то­го ж та­ки німця.

А чи ба­га­то ж то в нього за­ро­биш? Він про те тілько й дбає, як би най­мен­шу пла­ту да­ти; він про те тілько й мис­лить, як би без лю­дей обійтись… Усе якісь но­ви­ни за­во­дить, ма­ши­ни ви­пи­сує.

От і цього ро­ку: роз­чи­ту­ва­ли та розк­ла­да­ли од­радя­ни на жни­ва. У па­ни­ча такі жи­то та пше­ни­ця по­рос­ли густі та ви­сокі - бла­го­дать бо­жа! Бу­де па­ни­чеві, та дос­та­неться й жен­цям. Од­ра­дя­ни вже лічи­ли, скілько-то за­робітку спа­де на їх до­лю, що тре­ба зос­та­ви­ти на харч, а що - про­да­ти. Ніко­го не за­ма­ню­ва­ла дум­ка на вільні сте­пи, на да­лекі сто­ро­ни. Чо­го йо­го з місця зри­ва­ти­ся та втра­ча­ти­ся, ко­ли тут і на на­шу до­лю бу­де?.. Сиділи од­ра­дя­ни по своїх ха­тах та до­жи­да­ли­ся, ко­ли їх пок­ли­чуть на жни­ва.

От уже й по­ра нас­та­ва­ла. З дру­гих еко­номій приїзди­ли ряд­чи­ки най­ма­ти од­ра­дян, да­ва­ли пла­ту не ма­лу.

- Чого нам за­би­ва­ти­ся? У нас жни­ва під но­сом!- од­ки­ну­лись од­ра­дя­ни.

Ждуть-пождуть, а їх все-та­ки на жни­ва не кли­чуть, Ко­ли це див­ляться - то­рох­тить шля­хом з го­ро­да че­рез се­ло якась ма­ши­на, бли­щать на сонці її залізні зуб'я та снасті, чер­воніють вик­ра­шені бильця, ко­ле­са; са­ма низька, роз­ка­ря­ку­ва­та.

- Що то? - пи­та­ються од­ра­дя­ни вож­чиків.

- Хіба не ба­чи­те? Ма­ши­на! - од­ка­зу­ють ті.

- Бачимо, що ма­ши­на. Та яка?

- Хліб жа­ти. У од­ра­дян кольну­ло в сер­це.

- Як се - хліб жа­ти? Що се ви? Хіба є та­ка ма­ши­на?

- А кат йо­го знає! Вид­но, що є; бач­те ж - ве­зе­мо! Од­ра­дя­ни віри­ли й не віри­ли… Во­ни зро­ду-віку не чу­ли, щоб ма­ши­на­ми мож­на бу­ло хліб жа­ти. Ко­ли скрут та невп­рав­ка - ки­неш серп, за ко­су візьмеш­ся, а щоб ма­ши­ною?..

- Та то нас ду­рять, щоб ціну зби­ти! - втіша­ли старі лю­ди.

- А ли­хий знає тих німців! Мо­же, во­ни, на на­шу по­ги­бель, і та­ку ма­ши­ну ви­га­да­ли. Бач­те - торік же при­вез­ли мо­ло­тил­ку,- тол­ку­ва­лись мо­лодші.

Тая чут­ка збен­те­жи­ла все се­ло… А що, як сп­равді? І тут не ста­ли, і в дру­гих вте­ря­ли… Що ж прий­деться зи­мою ку­са­ти?

Надвечір у се­ло прий­шов при­каж­чик до ма­ши­ни хлопців най­ма­ти.

- По два се­миг­ри­ве­ни­ки в день - хто стає?

- Тю-тю! Ви по­дуріли!.. Як це мож­на по два се­миг­ри­ве­ни­ки на жни­ва ста­ва­ти? Ма­лий, бач, день,- йо­го і в руб­ля не вбе­реш, а во­ни - по два се­миг­ри­ве­ни­ки!

- Та більше не ве­ле­но да­ва­ти. Та це не на жни­ва, це до ма­ши­ни.

- А ба­га­то до неї тре­ба?

- Нащо ба­га­то? Всього трьох чо­ловіка та в'язальників з де­ся­ток.

- Та що се ви - по­дуріли? Та­ку си­лу по­ля три­над­цятьма ду­ша­ми підня­ти?

- То не на­ше діло: нам так ве­ле­но. Хо­че­те - йдіть, а не хо­че­те - з дру­го­го се­ла візьме­мо.

- Беріть! Уп­рав­ляй­тесь!

Одрадяни од­ки­ну­ли­ся, ду­ма­ючи, що то німецькі крутні, щоб ціну зби­ва­ти.

- Нехай собі із дру­го­го се­ла бе­руть, а ми по­ди­ви­мо­ся та підож­де­мо. Більше жда­ли! Ще бу­де та­ке, що німець сам до нас прий­де кла­ня­тись…

Підождали од­ра­дя­ни до ве­чо­ра - не йде німець та й пос­ланців не за­си­лає.