Нечуй-Левицький - Навіжена, Нечуй-Левицький

Юпітерів, то вже прий­ду та по­див­люсь на ваш Олімп, хоч ска­жу вам, що вва­жаю на усіх тих Юпітерів і Апол­лонів як на вар­варів та дес­потів,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна вже з по­важ­ною міною.

- Не бійтесь! Прий­де­те, по­ба­чи­те і зміни­те свою неп­рав­ди­ву дум­ку. Юпітерів в ме­не на кар­тах бу­де до­волі. Тре­ба до їх і Юнон та Діан, а то, чо­го доб­ро­го, без Юнон мої Юпіте­ри по­розбіга­ються та з нудьги повтіка­ють на Олімп,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- О, ви - так прав­ди­ва Діана! А з ме­не яка ж там Діана? - обізва­лась Мар­та Ки­рилівна, ще й гу­би за­ко­пи­ли­ла, але все хит­ренько пог­ля­да­ла на Хрис­ти­ну. Во­на жда­ла, що на це ска­же Хрис­ти­на.

- І годі вам! Ви то й є прав­ди­ва Діана. Цвіте­те, як пов­на ро­жа, рум'янець на всю що­ку! І з ли­ця не старі і ду­шею мо­лоді! Годі вам Ла­за­ря співа­ти! Ще й заміж піде­те,- го­во­ри­ла Хрис­ти­на.

- Йдіть ви пе­редніше, по­ка­зуй­те стеж­ку, а тоді й я за ва­ми,- ска­за­ла насмішку­ва­то Мар­та Ки­рилівна,- я вже заз­на­ла цього доб­ра.

- А ду­маєте, не пішла б хоч і сьогодні, як­би хто гар­ний при­че­пив­ся?.. Піду з вис­ко­ком та й вас за со­бою по­цуп­ри­кую.

Обидві удо­виці ре­го­та­лись, аж за­ли­ва­лись од сміху. Насміявшись вво­лю, Хрис­ти­на поп­ро­ща­лась з ха­зяй­кою й вий­шла.

«Христина ка­же, що в неї бу­дуть на кар­тах Юпіте­ри: ціка­во по­ди­ви­тись на ті вінці сот­воріння. Я люб­лю та­ких, та й, мо­же, тра­питься хто… А чом би пак мені не вий­ти заміж? Я ще не ста­ра на літа, а на ви­ду зовсім мо­ло­да; і мис­ля­ми і лібе­ральни­ми пог­ля­да­ми я зовсім та­ка, як моя Ма­ру­ся,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і по­ча­ла зшу­ку­ва­ти та ог­ля­да­ти свої убо­ри.- Доч­ки не візьму, бо там, пев­но, бу­де Ло­мицький. Ой, той мені Ло­мицький! Як би йо­го од­би­ти од своєї Ма­русі?»

Ввечері Мар­та Ки­рилівна пішла на вечірок до Бо­ро­давкіна, в кот­ро­го тоді жи­ла Хрис­ти­на. Во­на прибігла ще за­рані. Гос­тей ще не бу­ло. Бо­ро­давкіна поп­ро­си­ла Мар­ту Ки­рилівну в сто­ло­ву, де пи­ли чай. Хрис­ти­на сіла й собі про­ти неї і ціка­вим оком пог­ля­да­ла на неї та пе­рег­ля­да­лась з своїм жартівливим бра­том. Во­на зап­ро­си­ла до се­бе на вечір Пла­то­на Андріяно­ви­ча Бич­ковсько­го, давнього же­ни­ха Мар­ти Ки­рилівни. Її бра­ла цікавість по­ди­ви­тись, як-то во­ни те­пе­реч­ки стик­нуться. По­ча­ли зби­ра­тись гості, все при­ятелі Бо­ро­давкінові. Бо­ро­давкін був чо­ловік ду­же доб­рий і для всіх приємний, але ду­же лю­бив по­гу­ля­ти всмак, пог­ра­ти в кар­ти і поп'янству­ва­ти. В йо­го бу­ла своя гу­ля­ча ком­панія. До тієї ком­панії на­ле­жа­лось чи­ма­ло не­жо­на­тих уряд­ників та офіцерів; до тієї гу­ля­чої ком­панії на­ле­жав і Бич­ковський,- він про­бу­вав на службі в Бен­де­рах і приїхав на одвіди­ни до Бо­ро­давкіна.

Перегодя в од­чи­нені настіж двері увійшов який­сь не­мо­ло­дий інтен­дант, з білою, як мо­ло­ко, го­ло­вою. За ним вис­ту­пав дру­гий інтен­дант, з го­ло­вою ли­сою, не­на­че об­ли­за­ний ма­когін. Після їх прий­шов капітан, ви­со­кий та су­хор­ля­вий, схо­жий на Дон-Кіхо­та. Прий­шло ще два пу­заті уряд­ни­ки, старі ка­ва­ле­ри, з чер­во­ни­ми, не­на­че по­пе­че­ни­ми, що­ка­ми.

«Ні, ці Юпіте­ри мені не до впо­до­би! - по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Я цих усіх од­да­ла б Хрис­тині: вже ду­же по­ли­ня­ли й по­об­ла­зи­ли».

В гос­тинній за две­ри­ма по­чу­лась важ­ка хо­да, аж дош­ки підло­ги тро­шеч­ки вги­на­лись під чиїмись но­га­ми. В две­рях з'явивсь Бич­ковський, ви­со­кий, пос­тав­ний, пле­чис­тий. Ши­рокі гру­ди аж вип­ну­лись. На круглій го­лові стриміли ко­пи­цею чорні ку­чері, по­де­ку­ди при­си­пані ніби срібни­ми нит­ка­ми. Густі чорні бро­ви не­на­че прик­ри­ва­ли здо­рові по­дов­жасті, тро­хи витрішку­ваті карі очі. Довгі ву­си висіли аж до пле­чей і теліпа­лись, не­на­че два ба­то­ги. Од йо­го міцної пос­таті не­на­че бриз­ка­ло здо­ров'я, ли­ла­ся си­ла. Ру­ки й товс­те­лецькі пальці бу­ли такі здо­рові, що сміли­во пе­ре­ло­ми­ли б будь-яку залізя­ку. По­ма­леньку й по­ва­гом - не йшов, а не­на­че су­нув­ся Бич­ковський до сто­ла, де сиділи гості. Мар­та Ки­рилівна вгляділа йо­го в две­рях і здалека не впізна­ла.

«Оце так прав­ди­вий вінець сот­воріння! Оцей так Юпітер, як йо­го ма­лю­ють на кар­ти­нах! Ну, та й плечі! а го­ло­ва! а ру­ки! а гру­ди! а шия! - хоч обіддя гни, як ка­жуть селяни Ну, та й ко­зар­лю­га! Істий за­по­ро­жець! - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Ні. Хрис­ти­на ме­не не ду­рить: не всі тут Юпіте­ри мир­шаві та шо­лу­диві, лисі та сиві».

Бичковськнй наб­ли­зив­ся до сто­ла. Хрис­ти­на й її брат, Бо­ро­давкін, вста­ли. Бич­ковський привітав­ся з ни­ми й за­го­во­рив. Мар­та Ки­рилівна аж тоді впізна­ла йо­го. Од то­го ча­су, як Бич­ковський сва­тав Мар­ту Ки­рилівну, ми­ну­ло сли­ве два де­сят­ки років. Бич­ковський після то­го за­раз виїхав десь да­ле­ченько на служ­бу, і Мар­та Ки­рилівна навіть за­бу­ла про йо­го. Два ро­ки пе­ред тим Бич­ковський з'явив­ся в Бен­де­рах: він пе­рей­шов ту­ди на служ­бу в інтен­дантст­во. До Мар­ти Ки­рилівни дійшла чут­ка, що він слу­жить у Бен­де­рах, але їй ні ра­зу не до­ве­ло­ся з ним стріну­тись і по­ба­чи­тись.

«Той, та не той,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Те­пер він ски­нувсь ли­цем на колишнього мо­ло­денько­го Бич­ковсько­го, як батько на си­на… Але яка пре­пиш­на пос­тать! Фу! Фу! справ­дишній вінець сот­воріння!»

Бичковський привітавсь і по­дав усім гос­тям ру­ку. Зос­та­ва­лась од­на Мар­та Ки­рилівна. Бич­ковський витріщив на неї очі, як ко­ро­ва на нові во­ро­та, і, оче­ви­дяч­ки, ва­гав­ся: чи знай­ома, чи не знай­ома? Десь не­на­че ніби ба­чив… Чи не­на­че ко­лись мені сни­лась та­ка пос­тать…

- Марта Ки­рилівна Ка­ра­лаєва! - ре­ко­мен­ду­ва­ла йо­му Хрис­ти­на.

Бичковський по­дав їй ру­ку і засміявсь. З-під чор­них вусів блис­ну­ли рівні міцні зу­би.

- А ви ме­не оце й не впізна­ли? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Спочатку був не впізнав, а потім за­раз до­га­давсь,- ска­зав прос­то Бич­ковський і важ­ко сів на віденський стілець.

Стілець увігнувсь і за­лу­щав од ве­ли­кої ва­ги йо­го пос­таті.

Марта Ки­рилівна ста­ла чер­во­на, як жар. Во­на лю­би­ла вби­ра­тись в оригінальні та все якісь га­рячі чер­во­нясті убо­ри. І те­пер на їй бу­ла яс­но-сіра сук­ня з чер­во­ни­ми сму­га­ми, котрі ви­ли­ся звер­ху на­низ зиг­за­га­ми. Ті смуж­ки, зав­ширш­ки на па­лець, не­на­че блис­кав­ка, ви­ли­ся і спа­да­ли по усій її пос­таті звер­ху до­ни­зу. Яс­но-пун­сові бан­ти­ки на шиї та на гру­дях яс­но й ріжу­че жевріли, як жар. Мар­та Ки­рилівна по­чер­воніла. Що­ки зай­ня­ли­ся, її рум'яне ли­це й чер­воні ру­ки ніби па­ла­ли се­ред тих чер­во­но-га­ря­чих сму­жок в її сукні.

Христина не зво­ди­ла очей з Мар­ти Ки­рилівни та з Бич­ковсько­го: во­на ба­ви­лась ста­рим ро­ма­ном, що був на­по­го­тові по­но­ви­тись; їй хотілось зна­ти, що то з то­го вий­де?

Марта Ки­рилівна при­га­да­ла, що Бич­ковський ко­лись не зва­живсь з нею тіка­ти та повінча­тись. Во­на і те­пер по­чу­ва­ла, що злос­тує й сер­диться на йо­го. Сер­ди­то спідло­ба зир­ка­ла во­на на йо­го очи­ма, не­на­че го­во­ри­ла йо­му на докір: «По­ки­нув ме­не! не схотів зо мною