Нечуй-Левицький - Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря, Нечуй-Левицький

більше пів ро­ку. Бру­хо­вецький бо­явся Ме­то­дія, як мос­ковсько­го при­яте­ля, бо­явся, що він бу­де про все пи­са­ти в Моск­ву і ви­ка­же заміри Бру­хо­вецько­го. Але Ме­то­дій вер­тався з Моск­ви вже мос­ковським во­ро­гом. В Москві прий­ня­ли Ме­то­дія вже не так щи­ро, як по­пе­ре­ду. Ме­то­дій хотів ста­ти київським митрополитом, йо­му сього не да­ли. Раз він поп­ро­сив собі в ца­ря со­болів, і со­болів йо­му не да­ли, а ви­ря­джа­ючи в до­ро­гу, на­ка­за­ли, щоб вів по­ко­рився гетьма­нові, не ла­явся з ним.

Саме тоді, як Ме­то­дій їхав з Моск­ви прос­то в Га­дяч, тодішню сто­ли­цю Бру­хо­вецько­го, Бру­хо­вецький пос­лав пос­ланців до пе­черсько­го ар­хі­манд­ри­та Ґізе­ля, кот­рий тоді про­жи­вав в Смілі, в маєтнос­ті Пе­черсько­го мо­нас­ти­ря. Пос­ланці кли­ка­ли Ґізе­ля в Га­дяч до гетьма­на. Ґізель зля­кався; він був не в ла­ду з гетьма­ном, од­на­че хоч-не-хоч мусів їха­ти. «Чо­го на ме­не сер­ди­тесь і в Пе­черській оби­телі за ме­не Бо­гу не мо­ли­тесь?» спи­тав в ар­хіманд­ри­та гетьман. «Ми не ба­жаємо тобі ніяко­го ли­ха, ска­зав ар­хі­манд­рит, але ба­чи­мо твою не­лас­ку до нас: твої Ко­за­ки граб­лять мо­нас­тирські маєтнос­ті, бе­руть коні, то­вар, хліб, оби­жа­ють нас і лю­дей». «Я сього більше не доз­во­лю Ко­за­кам, ска­зав гетьман: я чув, що до нас їде Ме­то­дій. До сього ча­су бу­ло в нас ти­хо, а як приїде, то нач­неться ли­хо. По­го­во­ри з ним от­че, щоб він зо мною по­ми­рився».

Надаремно гетьман бо­явся! Методій сам прий­шов до йо­го ми­ри­тись. Методій роз­ка­зав, як йо­го по­га­но ви­та­ли в Москві, не хва­лив мос­ковських ар­хієреїв, мос­ковських но­ровів, роз­ка­зав, що він сподівається од Моск­ви для Ук­раїни багато ли­ха, що мос­ковський воєво­да, Ор­дин-На­що­кін ве­де на Ук­раїну ве­ли­ке мос­ковське військо, хо­че си­лою заб­ра­ти всі ук­раїнські го­ро­ди. Гетьман і Методій знов ста­ли при­яте­ля­ми по давньому. Методій ви­дав свою доч­ку за гетьма­но­во­го не­бо­жа. Вер­нув­шись з Га­дя­ча у свій рідний Ніжин, Методій пе­ред усіма кляв Моск­ву, ла­яв та­мошніх ар­хієреїв та воєвод і пи­сав Бру­хо­вецько­му, щоб він стерігся, щоб йо­го не по­тяг­ли за шию в Моск­ву.

В той час До­ро­шен­ко че­рез митрополита Ту­кальско­го пе­ре­го­во­рю­вався з Бру­хо­вецьким. Ту­кальский пи­сав до йо­го лис­ти, що До­ро­шен­ко од­дасть йо­му гетьманську бу­ла­ву і як тільки він вста­не на Моск­ву і ви­же­не Москалів з Ук­раїни, то за­бе­ре під свою ру­ку, всю Ук­раїну.

Тоді Бру­хо­вецький скли­кав своїх пол­ков­ників в Га­дяч на по­тай­ну ра­ду, і по­чав мірку­ва­ти, яким би спо­со­бом ви­тур­ли­ти Моск­ву з Ук­раїни. Пол­ков­ни­ки слу­ха­ли, але не ду­же по­ня­ли віри. Бру­хо­вецький за­раз примітив теє, зап­ри­сяг­нувся і поцілу­вав хрест. Пол­ков­ни­ки й собі зап­ри­сяг­лись пе­ред ним і поцілу­ва­ли хрест.

Швидко після то­го бу­ла дру­га ра­да, по дру­гий бік Дніпра, в Чи­ги­рині, в дру­го­го гетьма­на. На ту ра­ду зібра­лись: гетьман До­ро­шен­ко, митрополит Ту­кальский, чер­нець, Юрій Хмельницький, До­ро­шен­кові пол­ков­ни­ки і вся стар­ши­на, та­тарські пос­ли з Кри­му, чер­нець, прис­ла­ний од Методія і пос­ла­нець од Бру­хо­вецько­го.

На сій раді До­ро­шен­ко пос­та­но­вив, щоб, Ук­раїнці на обох бо­ках Дніпра жи­ли в мирі та в згоді, щоб вся Ук­раїна при­вер­ну­лась до ту­рецько­го сул­та­на і пла­ти­ла йо­му по­да­ток, як пла­тить во­лоський князь. Тур­ки й татари бу­дуть обо­ро­ня­ти Ук­раїну і хо­ди­ти на Польщу й Моск­ву. Юрій Хмельницький ска­зав: я ви­ко­паю ввесь батьківський скарб, дам пла­ту татарам, аби тільки не бу­ти під ру­кою мос­ковсько­го ца­ря та польсько­го ко­ро­ля. На тій раді пос­та­но­ви­ли по­би­ти по всій Україні царських воєвод та мос­ковське військо. На тій раді бу­ли пос­ли і з За­по­рож­жя. Во­ни при­сяг­ли за Січ, що зос­та­нуться під ру­кою гетьма­на До­ро­шен­ка. Та­та­ри вже сто­яли за Чор­ним лісом. До­ро­шен­ко був уже го­то­вий пус­ти­ти всіх на Польщу й на Моск­ву. В місяці лю­то­му, 1668 ро­ку, в Га­дячі, мос­ковський воєво­да Ога­рьов і мос­ковські пол­ков­ни­ки прий­шли до Бру­хо­вецько­го вда­ри­ти чо­лом. Бру­хо­вецький був до­ма, але не вий­шов до їх. Слу­ги ска­за­ли воєводі, що гетьман в церкві. Воєво­да пос­лав до церк­ви по­ди­ви­тись, чи є там гетьман, гетьма­на в церкві не бу­ло. Огарьов пішов до церк­ви, а пол­ков­ни­ки пішли до до­му. Після то­го, на по­ло­вині служ­би бо­жої, Бру­хо­вецький пос­лав за мос­ковським пол­ков­ни­ком, Німцем Йо­га­ном Гульцом і ска­зав йо­му, що прий­шли з Січи За­по­рожці і на­ма­га­ються, щоб мос­ковське військо ви­хо­ди­ло з Ук­раїни, так, ви мос­ковські пол­ков­ни­ки, ви­ходьте собі з на­ших го­родів. Бру­хо­вецький пок­ли­кав воєво­ду Огарьова і ска­зав йо­му: «Геть ви­ходьте з на­ших го­родів! а як не вий­де­те, то ко­за­ки вас поб'ють».Огарьов заб­рав своїх двісті Москалів і пішов до воріт. Во­ро­та бу­ли за­перті і ко­ло воріт сто­яли ко­за­ки. Ко­за­ки ви­пус­ти­ли Гульца з стар­ши­ною, а воєво­ду й Москалів не пус­ти­ли. Іван Бу­гай ки­нувся на Огарьова, ко­за­ки на Москалів. Воєво­да вис­ко­чив за го­род, але ко­за­ки дог­на­ли йо­го, дог­на­ли й Гульца, по­ло­ви­ну Москалів по­би­ли, по­ло­ви­ну заб­ра­ли в по­лон. Огарьова по­ра­ни­ли в го­ло­ву і пок­ла­ли в хаті у про­то­по­па на ліки.

Бруховецький розіслав гра­мо­ти по Україні, щоб ко­за­ки ви­го­ни­ли воєвод та Москалів. В тих гра­мо­тах Бру­хо­вецький жа­лу­вався на ца­ря, що він роз­дер Ук­раїну на дві по­ло­ви­ни, од­дав по­ло­ви­ну По­ля­кам ще й нас­лав об­ди­рачів збіра­ти з Ук­раїнців по­дат­ки в мос­ковський скарб. Та­ку са­му гра­мо­ту Бру­хо­вецький пос­лав на Дін, щоб підня­ти на ца­ря доньских ко­заків. В сій гра­моті він жа­лу­вався на воєвод і звав їх мос­ковськи­ми ца­ри­ка­ми.

Козаки скрізь підня­лись на мос­ковське військо. Чер­нігівський пол­ков­ник Іван Самійло­вич з ко­за­ка­ми та міща­на­ми на­пав на воєво­ду Анд­рія Толс­то­го. Толс­той за­па­лив го­род і по­чав од­би­ва­тись. Ко­за­ки заб­ра­ли воєвод у всіх го­ро­дах, де­кот­рих пов­би­ва­ли, де­кот­рих заб­ра­ли в по­лон і по­би­ли й по­роз­га­ня­ли Москалів.

Весною царські воєво­ди Щер­ба­тий та Ли­ха­рьов вис­ту­пи­ли з Моск­ви на Бру­хо­вецько­го і роз­би­ли ко­заків під По­че­пом, а літом знов роз­би­ли під Нов­го­ро­дом Сіверським, по­па­ли­ли й спус­то­ши­ли ук­раїнські се­ла на двадцять верс­тов кру­гом по всій до­розі. Воєво­да Ро­мо­да­новський обліг з мос­ка­ля­ми го­ро­ди Ко­тельву та Опош­ню.

Бруховецький тим ­ча­сом нак­ли­кав до се­бе За­по­рожців і дав їм во­лю. За­по­рожці зне­ва­жа­ли стар­ши­ну і ви­роб­ля­ли що тільки хотіли. Бру­хо­вецько­го пол­ков­ни­ки пос­ла­ли до До­ро­шен­ка і нак­ли­ка­ли йо­го на Бру­хо­вецько­го. До­ро­шен­ко і митрополит Ту­кальский пос­ла­ли до Бру­хо­вецько­го, щоб він привіз до До­ро­шен­ка гетьманську бу­ла­ву, по­ко­рився йо­му, собі взяв би тільки маєтнос­ті в Га­дячі до жи­вот­тя. Бру­хо­вецький скипів. Він звелів ха­па­ти До­ро­шен­ко­вих ко­заків, а сам нас­лав пос­ланців в Ца­рег­рад, підда­тись під йо­го ру­ку, як піддався й До­ро­шен­ко. Бру­хо­вецько­го пос­ли: пол­ков­ник Грицько Га­малія, пи­сар Лаврінен­ко та обоз­ний Без­па­лий при­бу­ли в Адріяно­поль, де тоді про­жи­вав сул­тан Ма­го­мет. Во­ни про­си­ли сул­та­на прий­ня­ти гетьман­щи­ну Бру­хо­вецько­го під своє підданст­во, тільки щоб сул­тан обо­ро­няв Ко­заків од По­ляків та Москалів. Сул­тан зго­дився. В Га­дяч приїхав татарин Челібей прий­ма­ти при­ся­гу на підданст­во сул­та­нові. Бру­хо­вецький дав татарам сім ти­сяч червінців, а