Федькович Юрій - Листи, Федькович Юрій

ненечка у одно: женися, синку, бо пропадеш,- я вже не годна. От і висватав собі дівчину - не багату, не молоду - от так против мене: щоб, бачиш, і неньку поважала, і мені рада була. Правда, що я ще не зовсім безпеку і маю, але прецінь маю у господа милосердного надію, що восени поберу рушники, а може, таки й оженюся. Так, сокілку мій сизокрилий: треба, мабуть, кобзу на клинок буде повісити, а самому ся до ціпа та до коси узяти, що ж робити; а господь милий свідім, що при тім війську вже більше не путерую служити. Гадав я та сподівався у одно, що чей-чей, може, трапиться і мені кавальчик спокійного хліба, щобих міг був музі тільки жити та мій талан образувати, коли ж годі,- відай, бог мені таки не судив співаком посеред руського народу стати.

Учора післав я до «Вечерниць» одну повісточку і пару поезій - не знаю, ци ся уподобають. У свята, дасть бог діждати, напишу, може, ще з одну повість, але безпечно не знаю, бо ледве мені дадуть наші легіні дома сидіти; не то що, але навіть пільські парубки 52 мене на свята до себе прося. Нема тото, братику, як наші щирі люди!

Мій чесний рід приймив мене доста красно - краще, може, як я ся сподівав, але ми ся не від сего дня знаємо. Про багатий мій рід був би я на стороні загиб, якби були не ви, браття мої дорогі, дружія моя люба! Спаси-спасибі вам! Доки жити буду, я вам не забуду. Да лиш тільки мене сумління гризе, що ви ся, мабуть, забагато утратили? Якби-сте позволили, я бих вам помалу тоті гроші сплачував. Але не сердьтеся про се слово на мене, бо я не хотів вас уразити,- бог свідім.

Завтра їду знов домів. Будь же ж ласкав, братику мій, та напиши мені до Сторонця, т. є. до Путилова просто, але прошу якнайборше, бо відтак бих ся, бігме, гнівав,- я ще хочу твій лист до свят побачити. Не забудь же!

Кілько я дома тепер забав’ю, ще й сам не знаю: може бути, до світлої середи, а може бути, аж до 1 мая. Пам’ятай же мені, Данку-братчику, таки зараз відписати, аби я ся любими твоїми словами ще до великодня або у святки принаймні утішив. Озьми собі приклад з мене: рано відобрав лист, а на полудне вже і відповідь на пошту пустив; так тото люди людям відписують, сли їх люб’я. Буду ж видіти, як ти мене любиш.

А що там діє братчик Шашкевич та Климкович? Дай боже, аби здоровенькі були. Я їх ніколи не забуду - они мені як браття рідні або ще ліпше. А най будуть ласкаві і они коли до мене написати. Я їм ніколи не забуду, як они мене в моїй недузі красно потішали, най їм господь заплатить ласков свойов небеснов.

І не лиш їм, але усім таки парубкам нашим у Львові поклоняюся низько: аби здорові були! Аби за них гаразд так не забув, як они за мене, бідного жовняра, не забули! Они мене, сказати, ущасливили. Спасибі, браття!

А вже нікому так, як Тобі, брате Танячкевичу! Яко благий ангел, став ти біля мене. Не відступи ж мене і надалі, братику мій солодкий, та любий, та дорогий, та щирий.

 

Федькович

 

3/4 1863, в Чернівцях

 

11. ДО ДАНИЛА ТАНЯЧКЕВИЧА

 

 

12 червня 1863 р., Сторонець-Путилів

 

Братику мій солоденький!

Ждали ви довго на мою відповідь, але мушу і я довго на ваш лист чекати, та й хто знає, ци ся любого вашого слова і дочекаю, бо мені ся усе так здає, що ти ся на мене нагнівав, братику мій препишний. Скажи: гніваєшся? - абих тебе відразу перепросив. А маєш за що ся і гнівати, знаю я дуже добре, але прости мене, братчику мій: я певно що хотів тобі борзо на твій лист відповісти, коли ж бо не було коли, вір ми, друже,- бігме, що не було.

Минулася, братику, лихая година: не тільки що мене німці домів пустили, але дали мені ще і пенсійку. Тепер лиш би жити, але що з того, коли здоров’я нема. І зо мною, відай, до́ знаку так буде, як з тим черваком, що в хріну свій вік збув, а вліз у моркву - та здох, як тото приповідають. Груди мня дуже боля; здається, що гірське остре повітрє мені не панить, а не так тото повітрє, як тота гризота. Тутейші німці не дають мені на світі прожити, інтригують, прозивають лайдаком та хтозна-як, а то лиш через мій теплий руський сардак 53 [...].

І тогді ся го не скину, як бих мав відси піти. Руський край великий, а так, братику?

А що з «Вечерницями» ся подіяло, га? Я вже хто знає відколи їх не дістаю. За що ви ся так дуже на мене загнівали, браття мої кохані? Краще б було, якби ви мені без рукавиць усю правду сказали, як таков німецьков політиков коло мене ходити,- то не є красно, не є по-козацьки. Або, може, правда, що тут говоря, що «Вечерниці» уже не муть виходити? А то хто мені казав: вуйко. «Хто ж бо,- каже,- видів, у «Вечерниці» такі «прості» сторії слати, як ти шлеш? Певно, що через тебе устали «Вечерниці» виходити, не через кого іншого». Такі речі я тут мушу вислуха́ти, братику мій любий, та й ще і сто раз гірші. Така моя доля.

А що з «Напередовцем» нашим, 54 братику?

Оногда у Чернівцях був я у редактора «Буковини». 55 Не одно ся там говорило, а нарешті прийшло до того, ци би не могла на нашій Буковині одна руська часопись - от, напримір, як «Вечерниці»,- виходити. Професор Найбавер 56 казав, що він би міг зараз концесію дістати, сли би я ся редактором тої часописі обібрав. Я знов єму казав, що мушу ся вперед з тобов порадити. Як же ж ти мене порадиш, братю? - абих знав, що Найбаверові