Федькович Юрій - Листи, Федькович Юрій

Що ся тичить мої музи, то мушу тобі ся по правді признати, що тепер дуже мало пишу,- і що́ зачну, то не маю охоти навіть докінчити, бо та гордість, той укір, та зневага, котров мня тут частують, гризе, як трута, моє серце. Не дай, Христе-боже, аби се так остало! - волієш ми дати смерть погану. А ще до того і мати мня зневажає; розумієш ти, братику, що то значить? Мати тому собі мене желала, бо гадала, що стане з-за мене панею, аж то не туда ся моє серце горне. От і причина моїх угризків. Братю мій дорогий, хіба оден бог мені вірить, а більше ніхто. Я маю по сестрі кавальчик грунту. Не раз занося мене такі гадки, аби тот грунтик продати та іти в Галіцію мешкання глядіти, а відтак знов зробить мені ся жаль за своїми горами, бо красні, братику,- знов міркую я собі так: твого життя недовго - чого ти маєш іти на чужину погибати, коли лучче на своїм цвинтарі, при своїй сестричці спочивати. Мені ся, братику, раз снило, що мого життя ще лиш три роки, а ворожка знов мені казала, що мня мають тутки строї́ти. Ти з цего сміятися меш, але моє серце лишенько віщує. Боже милий, кобих тебе хоть побачив,- але мені ся у одно видить, що ти чогось сердитий. Як ти маєш на мене яке діло, то пиши мені відразу: ти оце та оце негарно зробив, або як там уже небудь, лиш не сердься, не завивайся у папірчики. Я раз такий чоловік, що мені можна усе сказати,- за правду, то я ся ніколи не гніваю. А я би сегодне навіть яко поета багато вище стояв, коби було кому мені правду уповідати та усе на праву дорогу наводити. Боже милий, боже, чому тепер так тяжко за правду постало!?

Видів-єм сегодне «Страхопуда», та й і єго «Концерт руський», 57 та й єго бесіду читав. Мені ся видить, братику любий, що руська справа у Галичині не здоймеся д горі. Як же ще стоїть руська словесність на Вкраїні? Ци і з неї кпиться леда дурень? Ох, ох, руський роде! Видить ми ся, що-сь пропав навіки.

Як там ся має діло з тими моїми поезіями, що-сь їх хотів за границев друкувати? Я би гадав, аби-с дав ще покій до якогось часу, бо я, бачиш, небагато уже маю кінчати «Зрадзіль», відтак «Циганку», а відтак пришлю тобі усі поезії до друку. Я їх усіх переробив, та видить ми ся, що тобі ся хоть тепер уподобають. Як заборзо я тобі манускрипт пішлю - не знаю, бо серце моє нидіє. Братику, голубе мій сизий, я пропаду, навіки пропаду! Не знаєш ти, соколе, хоть одного такого куточка на руському світі, де би я отця-матір найшов, де би з мене люди ся не сміяли, де би я був щасливий? Нема, відай, братчику. А чого ж я ще жию на сему світу? Най мені хто скаже.

Я до тебе багато вже дечого писав, та тебе питав, та ся радив, але ти мені ніколи на всі мої питання не відповідав,- чому, братю? Не варта моя просьба хоть тілько у тебе, аби ти мені на усе відповів? Але ви, львівці, стали зовсім німецькими дипломатами: коли не хочете на яку річ відповісти, то чинитеся, що-сте на ню забули,- і словечком згірним не згадаєте. Не гнівайся, братику, за правду.

Чув-єм, що Климкович дістав службу при «Домі народнім». 58 Дай єму, боже, щасливо! А чому вже не видає свого «Напередовця»? Лиш най уважає, аби такий перед не повів, як «Вечерниці», що вже і «Страхопуд» з них ся кепкує.

Не забудь же ж, братику, мені відповісти ци порадити, як ти гадаєш о тій часописі, що я їй би мав у Чернівцях видавати. Як я гадаю, то ледве би з того що було, бо у нас, на Буковині, нема багато пренумерантів, а ваша Галичина... але що і казати, коли сам здоров знаєш.

Коби я міг на зиму найти собі який супокійний тепленький кутичок, абих був далеко від дому і нічим ся не журив, що ся тичить господарства, то бих зачинав «Добуша», бо дома, братику, гляба що і в руки взяти. Лиш що озьму перо в руки, а мати вже і сваря: а це тут пропадає, а то там, а ти нічо не дбаєш, а ти нічим не питаєш, а ти ледащо! Та й пиши, коли тобі ся хоче.

Ще тобі маю одно діло уповісти - як мене оногда на вашій Галичині хотіли бити. Був я недавно у сестри у Розтоках (буковинських, ци, як у нас кажуть, волоських). Розтоки, знаєш, не мають сим часом свого попа, але аж з Петрашів доходить,- отже ж, одної неділі тут служба, а другої там. Каже ж одної неділі сестра до мене: «Сегодне не буде тутки служби, але зберися та іди на лядський (галицький) бік до церкви». Зібрався та й пішов. Люди там стали ся межи собов питати: а хто се, а хто се? Та се урльопник з волоського боку. Ану бити єго, гунцвота,- що він має у нашім селі та у нашій церкві робити? Гвалт! Якби були не панотець Костинович, то хто знає, що би там було ся стало, бо я мав при собі пістолета та лиш єм ждав, аби котрий ся був до мнє зближив,- відразу був бих єму срібного бобу дав. Так мене, братику, ваша Галичина привітала. Зо мнов був єще оден парубок, Микита Гуталюк. Я і кажу до його: «Ходім, брате,- ліпше таки у нашім краю. До нас як чужий чоловік загостить, то зустрічають го хлібом-сіллю, а тутки і до свої церкви не дають приступити».

Тілько, братику мій любий! А за сим словом бувай ми здоров та не забудь відписати.

Федькович

12/6

22-24 січня 1864 р., Сторонець-Путилів

Браття мої срібні та годні!

У суботу по Новому році поховав я свою неньку стареньку, ту мученицю-удову, а сам оставсь сиротою навіки, браття. Аж тепер я знаю, як-то люди плачуть!..

Дари