Федькович Юрій - Листи, Федькович Юрій

ваш лист з грішми дістати. Снить мені ся, що я десь прийшов додому, в Сторонець, а сам десь по-гуцульськи убраний, як давно бувало: ногавиці червоні, сардак чорний, бланений, а на голові кресаня з полами, а самий десь такий-єм великий виріс, що страх. Зробив я ся десь коло церкови - дзвони не грають, ні! - а я десь собі гадаю: вступ’ю і я та подякую богу милосердному, що ми допоміг домів ся вернути. Входжу я в церков - а тут уже по службі, а серед церкви стоїть багато-багато попів а всі молоденькі, без борід, і кождий тримає в одній руці мирничку, а в другій кружечок з нафоров святов, і кождий-кождий з них мене помирував і дав мені по кришечці дори. Іду я додому. Е, що, гадаю я собі,- чо я маю обходити аж до воріт, коли я можу через паркан скочити та борше дома бути! От і скочив через паркан - аж у городі (пробачте ми за слово) такий величезний пацюк десь риє - страх! Але я зараз пустився до него вигонити. Ледве-не-ледве я біду вигнав з городу, але він усе-таки розломив воротечка, утікаючи. Злагодив я нарешті і ворітця, а сам іду в хату. Куда, гадаю я собі, іти перший раз - ци в хатчину, ци в світлицю? Е, піду перший раз до хатчини! Уходжу, а неня беруть білу сорочку. А ви, кажу, ненько, перебираєтеся? - Або ж за 14 років не час, синку? - кажуть неня.- Але доки я ся переберу,- кажуть далі,- іди собі, синку, в світлицю, там є гості - та й милі гості,- привітай їх,- кажуть.

Входжу я до світлиці, аж тут столи доокола, білими скатертями застелені, а за столами - усі тоті молоденькі попи, що в церкові були, але вже не в фалонах, але всі так, як я, по-гуцульськи убрані. Скоро мене вздріли - зараз і повставали, кресані поздоймали і стали мене за рядом цілувати. Тепер уже, кажуть, ти наш, ми тебе ніколи не пустимо. Та-бо я, кажу, і не прийшов на таке, аби ся з вами розходити, але на таке, аби з вами ся вже ніколи-ніколи не розійти...

А що, не дивний се сон? Дай боже, абих так по правді вечора дочекав, як по правді вам уповідаю.

Що би я ще вам такого цікавого написав? Не знаю, єй-богу, не знаю з утіхи, що і писати,- так мене ваш лист розвеселив. Спасибі, братики, усім вам спасибі. Як прийду домів, то найму за ваше здоров’я службу божу у нашій церкові. Бог прийме - а коли вже мою молитву не прийме, то прийме сльози ненечки мої старенької,- она довіку за вас молитися ме та господа милосердного благодарити, що такі щирі душі мені навернув. Най она вам подякує, не я, бо я не годен, соколи мої. Ех, боже милий, боже праведний, ще [аби-м] перед смертію в горах [ся міг] побачити! Спасибі, браття!

А що ж там парубоцтво наше робить миром? Най здоровеньке буде та величне, як колачі пшеничні. А мене най не забувають.

Ще раз, братики мої милі, дякувать вам красно за серце ваше ласкаве, за думку вашу козацьку. А тебе, братику Танячкевичу, не забуду до самої смерті. Щастя, здоров’я, долі доброї буду Тобі у господа милосердного благати, а ти не забувай мене і надалі, як я тебе навіки-навіки не забуду. Прощай, братику.

 

Федькович

 

10. ДО ДАНИЛА ТАНЯЧКЕВИЧА

 

 

3 квітня 1863 р., Чернівці

 

Братику мій солодкий!

День добрий, серце! А я вже гадав, що ти ся осердив,- єй-богу, я так гадав. Аж тут сегодне рано приносить мені поштар лист. Господи, як припаду, як стану читати!.. А тепер стаю до відповіді, сокілку мій, та лиш не знаю, відкіля би зачати, бо багато маю дечого розповісти.

Я відправу ще не дістав, любчику, але сподіваю ї ся на 1 або 15 мая, а дотіля все собі на урльопі гуляю, лиш за тільки шкода, що тепер піст та музики нема, а то й справді би собі чоловік покрутився. А коби ти видів, Данчику, яка у нас красна тепер челядь,- аж би-с поцмокав! Да що з того, коли чоловік за отсих одинадцять рік при войську гей трохи ся підтоптав; гай, гай, милий боже!

Я все дома пробуваю, хіба подеколи кличуть мене сюда, до Чернівців,- от як тепер,- то бав’ю тут кілька день, а відтак знов вертаю домів. Завтра їду знов до Сторонця і буду там бавити аж до повелицидні, може, де до світлої середи, а може, таки аж до 1 мая,- сам не можу знати, бо німці, братику, таке мнов крутя, що лиш аби їм ся так у голові крутило, цопаки собачі: ба сего, ба того їм не стає до мої просьби, ба до дохтора треба йти, ба до авдитора,- ніт вісті, що тобі все повибагають,- а ти їдь 16 миль намість дурного та трать грейцарик останній, що маєш при душі, бо ми, знаєш, коней тепер не тримаємо,- все треба наймити, все наймити,- лиш оден бог мені вірить хіба, а більше ніхто. А тут ще треба ся стягати і на убрання, бо дома мало я вже дечого застав з давніх моїх уборів: відки ж би ся могли і задержати за 14 років! Хто годен зміркувати! Боже милий, боже, рятував ти мене в не однім припадку, порятуй мене ще і тепер, а відтак уже - да буде воля твоя!

Хазяйствечко я найшов гарненько, вже би чоловік якось животів при ньому до якогось часу, але ненька мені дуже слабенькі - таки такі слабенькі, що сегодне-завтра - «прийдіте поклонімося»,- от тогді аж я сирота! Да що ж робити - може, і я ся не забав’ю.

Але зо всім то я здоров, братчику, не маю що бога гнівати. Гірське повітрє дуже мені панить, а не так повітрє, як робота дома, бо маю тепер кутання досить - мусив-єм собі навіть наймита приймити,- так що ж: я по надвір’ю, ба вожу гній, ба плоти пересипаю, а в хаті нема нічо, бо ненька день на ногах, а два в постелі,- дуже нездужають. Я прийду з наймитом на обід та журюся, а