Федькович Юрій - Листи, Федькович Юрій

з літа ще оден портрет. Коли ласка, то прийміть, голубчику. Я вас панком не називаю, але паном; рад би я вас рідним братом назвати, то боюся, що вас оскорб’ю, бо я, звичайно, бідний жовняр, а з роду простий мужик, 47 - та не випадає мені «брате» вам казати, бо ви сегодне-завтра станете на попа, вас муть люди величати та в руки цілувати, а я усе світом блукатиму, безталанний, коли не загину. Та дуже-м ослаб, брате,- коло мене цілу ніч свічка горить і оден жовняр пантрує. Але лікаря славного маю - тутейший фізикус, а називається Сінкович,- він мені не дав погибати, та і тепер у одно два рази на днину до мене ходить.

Будьте ж мені здоровенькі, славний пане! Дякувать вам за ваше добре та ласкаве серце. Потіш вас, господи, на кождім поступі так, як ви мене красно та любо порадували. А пишіть мені - пишіть мені, серце, кілько зможете та кілько витякатимете. Не забувайте мене, не давайте мені в світі пропадати, та матимете великий простибіг у господа милосердного.

Шашкевич най ся за тото не гніває, що до него пишу,- я оце зо щирої душі писав, та і вас прошу, сокілку: постарайтеся, аби був у вас ци межи вами старший парубок,- се багато варта, уздрите самі, здорові. А як Тараса-батька споминатимете, то не смішіться, браття, але чиніть так, як я вам раджу. 48

Усім щирим та ревним руським парубкам низенький мій поклін! Не забувайте мене, браття мої, так як я за вас ніколи в світі не забуду. А караскайтеся німецьких та лядських звичаїв - караскайтеся, молоді мої браття, аби біда над нами гору не узяла. На вас уся наша надія: піддасте ви ся біді, то і ми пропадемо, бо ми - би́лє, а ви - цвіт, ви маєте ваш нарід уквітчати. Караскайтеся, браття, чужоземщини та набувайте рідного духа,- найчистіш він на Україні віє, відтак на Буковині,- не забувайте, соколики мої ясні.

Якби я скоро загиб, братчики мої, то скажіть мені на Чорногорі красний хрест покласти. А Добушеву кирницю скажіть красно вицимбрувати - кождий гуцул з-над Черемшу покаже вам, де она є.

Ще раз, Данку: бувай ми здоров та пиши мені зчаста. А за все прошу: не гнівайтеся - може-м, що і нетрібного написав, але вірте мені, що зо мнов ся світ крутить, такий єм слабий.

 

Федькович

 

9. ДО ДАНИЛА ТАНЯЧКЕВИЧА, КСЕНОФОНТА КЛИМКОВИЧА, 49 ВОЛОДИМИРА ШАШКЕВИЧА

 

 

Січень 1863 р., Кезди-Вашаргели

 

Братики мої як рідні!

Спасибі вам за ваш дар 50 та за вашу щирість,- інак не вмію вам подякувати, бо слів мені не стає. Спасибі, братики мої; най вас господь ласков свойов небеснов помилує. А я вже гадав, що я сирота! Неправда: хто таких щирих побратимів у світі має, той не є сирота. Спасибі, браття.

Я не був ніколи ще без грейцара, і тепер, богу дякувати, ні, але якби-сте були мене не помилували, то мусив бих тут погибати, а так зможу ся, може, домів дістати та там умиратиму. Моє здоров'я пішло за водою - довго нема мого віку: груди скажені. Да буде ваша слава, пани мої милі, що не тут загину, а дома,- не ме мені ся здавати, що вмираю, але що ся на світ роджу. У своїм краю, межи чорними нашими горами, біля моїх сестричок спочиватиму,- спасибі вам, браття!!!

А все мені таки жаль, чого ви ся, братики мої, задля мене так тратите, так убиваєте? Не робіть сего більше, други мої сизі, не робіть,- не рвіть мого серця! Ци не доста слово добре від вас почути? - і те ще забагато безталанному. А грошей не шліть мені, братики, більше, бо не прийму,- бігме, не прийму. Або ви, може, маєте золоті свої гори, аби ви мені тільки грошей слали? Але то усе ти винен, Данку, ангеле мій добрий, усе ти; дивися лиш, аби-с яких калабаликів відтак не мав, бо не в кождого гадка однака. А тобі знов, брате Климковичу, спасибі за щире та сердечне твоє слово, але затільки мені жаль, що викаєш,- таже ми не жиди, аби ми ся вайкали, ми козаки - так принаймні Танячкевич каже (а правду каже).

Тобі, співаче наш любий, брате Шашкевичу, красно дякувать за щире твоє слово, та не гнівайся на мене за перший мій лист,- от чоловік слабий говорить та сам не знає що,- так і я. Прости, братчику: я тебе ще не знав-аж тепер тебе знаю.

А що ж більше напишу?.. А от що: чому Кость 51 до мене нічо не написав? Я єго, чей, не розсердив. Жаль мені.

Я все ще не виходжу з хати; в грудях пече, як вогнем,- лікар не знає ради. Наш майор поїхав до Германштадта: очікую го, як бога,- може би, мені дав урльоп додому. Дуже мене душа тягне - тяжко-бо чось умирати на чужині, ох, тяжко! Та і це не знаю, ци позволить мені майор,- він чех.

А що ж більше, братики мої, казати вам му? Зачав-єм мої поезії переписувати, а як скінчу, то пришлю вам їх, браття. Сим часом посилаю вам одну думку та й мого «Кобилицю»: пішліть го на Україну, а самі дивіться, браття, аби я не мав якої гризоти. Ви мене розумієте. Скоро сесь лист скінчу - беруся «Новобранця» переписувати.

Скоро манускрипт моїх поезій буде готовий (може, за 3 місяці, бо я усі мої поезії переіначую), то зараз вам пришлю, сли ласка ваша буде виданням ся займити, а відтак озьмуся до «Добуша», коли доти ще дочекаю. Дуже мені той «Добуш» чось на душі тяжить - аж сниться мені часом.

А не могли би ся мої поезії на Україні друкувати? Я бих рад, аби межи ними і «Новобранчик», і «Кобилиця» були.

А як вам ся буковинські співанки ладя? Напишіть мені, братики, най знаю, ци вам ще деякі посилати, ци ні. Маю їх до сто.

А тепер най вам ще напишу, що мені ся тої ночі снило, як-єм мав