Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

- Вистачить і самої кави, бач, яка вона поживна,- похвалив Френк, увесь час пильно приглядаючись до свого родича й зиркаючи разом з тим на портрет їхнього спільного предка.

- Ти надзвичайно схожий на нього, і не лише зовні,- засміявся Генрі, спостерігши його погляд.- Коли ти вчора відмовився ділитись, то був справжнісінький старий сер Генрі. Він мав глибоко закорінену відразу до будь-якого поділу, бодай би із власною командою. Оце й завдало йому стільки клопоту. І, безумовно, він не дав би й цента жодному своєму нащадкові. Я - зовсім іншого гатунку людина. Я не тільки ладен поділити з тобою Телячий острів, а дарую тобі на довічне й спадкове володіння й мою половину його з усім майном і добром: оцим куренем, умеблюванням, родинними скарбами і тими черепашачими яйцями, які я ще не викопав, коли ти хочеш перейняти їх під свою владу.

- Тобто як? - спитавсь Френк.

- А так. Немає тут нічого. Я перекопав уздовж і впоперек цілий острів і знайшов лише цю скриню із старим лахміттям.

- Це повинно було додати тобі духу.

- Авжеж. Я думав, що знайшов самий скарб. У всякому разі, це свідчило про те, що я вхопився певного сліду.

- А чи не варто було б пошукати на Бичачому? - запитав Френк.

- І я так думаю, хоч маю підстави припускати, що скарб сховано на континенті. Адже люди давно мали звичку зазначати неправильні градуси широти й довготи.

- Десять градусів північної широти й дев’яносто східної довготи вільно можуть бути насправді дванадцять широти й дев’яносто два довготи,- погодився Френк.- Знову ж це може бути й вісім широти та вісімдесят вісім довготи. Всі поправки вони носили в голові, і, коли несподівано вмирали,- а то ж була їхня звичка,- секрет помирав разом з ними.

- Я майже вирішив перейти до Бичачого й випровадити ловців черепах звідти на материк,- вів Генрі далі.- Але з другого боку, мені кортить перевірити насамперед материкову гіпотезу. В тебе, певне, теж чимало різних здогадів?

- Авжеж,- кивнув Френк.- Тільки, знаєш, я хотів би відмовитись від того, що сказав про поділ.

- Відмовляйся,- підбив його другий.

- Тепер і я ладен ділитися.

Вони стиснули один одному руку, стверджуючи згоду.

- «Морган і Морган», компанія всього з двох членів,- засміявся Френк.

- Актив - ціле Карібське море, Іспанські острови, більша частина Центральної Америки, скриня, повнісінька ні на що не придатного старого дрантя, і сила ям у землі,- і собі пожартував Генрі.- Пасив - укуси гадюк, злодійкуваті індіяни, малярія, корчі...

- І гарненькі дівчата, що спершу цілують цілком незнайомого чоловіка, а потім відразу наставляють на нього блискучого револьвера,- перебив Френк.- Ось стривай, я розповім тобі, як воно було. Позавчора я приплив човном до берега материка. Тільки-но я ступив на землю, як на мене напалася найвродливіша в світі дівчина й потягла в чагарі. Можна було думати, що вона хотіла або з’їсти мене, або ж одружитись зі мною. Я не знав, що саме. І перше, ніж я міг домізкуватися, вона сказала мені кілька не дуже приємних компліментів щодо моїх вусів, а далі револьвером погнала мене назад до човна. До того вона звеліла мені забути все й ніколи не повертатись або щось таке.

- А де саме це було? - спитав Генрі з хвилюванням, якого Френк, захоплений спогадами про свою невдалу пригоду, не помітив.

- З того боку лагуни Чірікві,- відповів він.- Мені сказали, що то садиба родини Солано і що вони там усі кусючі, як перець. І таки так. Я не все ще тобі розповів. Ось послухай. Насамперед вона потягла мене в чагарник і образила мої вуса, далі витягла револьвера й погнала мене до човна, а ще далі зажадала пояснень, чому я не поцілував її. Чи можеш ти тут що второпати?

- І ти її поцілував? - спитав Генрі, мимохіть стискаючи руку в кулак.

- А що може вдіяти бідний чужоземець у чужій країні? Я на хвильку пригорнув до себе гарненьку дівчину...

За мить Френк схопився на ноги й затулив рукою щелепу, встигнувши відбити нещадний удар кулака Генрі.

- Я... я перепрошую,- промимрив Генрі, схиляючись на стародавню морську скриню.- Я шалений і знаю про це, та тільки ж нехай мене повісять, якщо я дозволю...

- Ти знову своєї,- докірливо перебив мову йому Френк.- Ти такий самий навіжений, як і всі в цій навісній країні. Тільки що перев’язував мені розтрощену голову, а тепер уже хочеш сам її розбити. Такий самий скажений, як та дівчина, що по черзі то цілує, то штовхав тебе в груди револьвером.

- Маєш рацію, шквар, я заслуговую на це,- скорботно погодився Генрі, але мимоволі знову скипів: - Чорт би тебе забрав, таж то була Леонсія!

- Ну й що з того, що Леонсія, чи Мерседес, або Долорес? Хіба ж я під загрозою револьвера не міг поцілувати вродливу дівчину? І за це треба, щоб якийсь острівний голодранець у брудних парусинових штанях хотів зняти йому голову з пліч?

- Коли вродлива дівчина заручена з голодранцем у брудних парусинових штанях...

- Невже ж ти хочеш мені сказати?.. - похопився Френк.

- Так, зазначеному голодранцеві не дуже приємно слухати, що його кохана цілує іншого голодранця із шхуни підозрілого ямайського негра, якого вона доти зроду не бачила,- закінчив речення Генрі.

- Вона гадала, що це ти,- задумливо мовив Френк, починаючи дещо розуміти.- І я не серджуся, що ти скипів, хоч мусиш сам визнати, що вдача в тебе погана. Ще вчора ти хотів відрізати мені вуха...

- Твоя вдача, Френку, не краща. Як ти, коли лежав піді мною, напосідався, щоб я їх неодмінно відрізав? Ха-ха-ха!

Юнаки засміялись від щирого серця.

- Це вдача старого Моргана,- сказав Генрі.- Він завжди був кусючий, як перець.

- Але не такий, мабуть, як ті Солано, що з ними ти хочеш породичатися. Бо вони майже всі прибігли на берег і частували мене пострілами з рушниць, коли я від’їздив. А твоя Леонсія витягла свою пукавку й погрожувала бороданеві, мабуть, своєму батькові, що