Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

Ще дужче обурений і принижений після поразки, Френк підвівся й поплентав до свого човна.

- Слухай-но, голубе,- гукнув до нього переможець,- може, залишиш свою візитну картку?

- Візитних карток розбишакам не залишають,- кинув через плече Френк, сідаючи в човна й вичерпуючи з нього веслами воду.- Моє прізвище - Морган.

Страшенно вражений, незнайомець розтулив був рота сказати щось, але передумав і лише промимрив до самого себе: «Одного пір’я птах. Не дивно, що ми такі схожі».

Все ще лютуючи, Френк повернувся до Бичачого острова, сів на березі протоки, закурив люльку й поринув у сумні роздуми. «Скажені всі до одного,- міркував він.- Де ж можна таке чинити! Цікаво, як поводився б Ріган із цим людом. Йому б вони таки відрізали вуха».

Якби Френк міг тієї хвилини бачити юнака в парусинових штанях, такого схожого на нього, він би й справді повірив, що в Латинській Америці всі люди навіжені. Бо той у курені на острові розглядав копію олійного портрета сера Генрі Моргана, що висіла на стіні, і стиха казав до себе:

- Я, здається, таки добряче налякав цього Морганового нащадка. Бачиш, старий розбійнику,- усміхнувся він далі,- двоє твоїх найпізніших родичів мало не повбивали один одного з автоматичних револьверів, проти яких твої пістолі - звичайнісінькі іграшки.

Він схилився над побитою й поточеною шашелем дорожньою скринею, підняв віко з літерою «М» і знову звернувся до портрета:

- Так, мій предку, старий валлійський пірате, ти залишив мені тільки оці лахмани та своє обличчя. Та якби мене обстрілювали так, як тебе у Порт-о-Пренсі, я б не гірше за тебе себе показав.

Через хвилину, почавши напинати поїдене міллю вбрання, витягнене зі скрині, він додав:

- Ну, це дрантя вже на мені. Виходь тепер, пане предку, із своєї рами й насмілься сказати, що я хоч будь-чим відрізняюсь від тебе.

Між живою людиною, одягненою в стародавні шати сера Генрі Моргана, з ножем при боці та двома незграбними пістолями з рушницю завбільшки за поясом, і портретом старого розбійника, що давно вже спорохнявів, була разюча схожість.

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

Юнак, торкаючи струни гітари, заспівав старовинної піратської пісні, і йому почало ввижатися, що портрет його двійника тьмариться й переходить в іншу картину: старий пірат, спираючись спиною до щогли й поблискуючи ножем, відбиває напад химерно повдяганих матросів, що півколом оточують його, а з другого боку щогли інша людина, так само одягнена й озброєна, і собі вимахує ножем проти другого півкола розбишак, що разом із першим утворює коло круг щогли.

Живий витвір його уяви урвався водночас із струною, яку він смикнув із надмірним запалом. І в раптовій мовчанці йому здалося, що сам сер Генрі, оживши, виходить із рами, іде до нього, бере за рукав, тягне з куреня й нашіптує тогосвітнім голосом:

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

Юнак скорився своєму проводиреві з царства тіней,- а можливо, то був потяг його власної душі,- і вийшов із куреня на берег. Там, кинувши оком через вузьку протоку на Бичачий острів, він уздрів свого недавнього супротивника, що стояв спиною до коралової брили й відбивав напад напівголих, озброєних ножами індіян, вимахуючи на всі боки ломакою, яку море прибило до берега.

Саме тоді Френка хтось улучив у голову каменюкою, і він, очманілий від удару, побачив привида, який майже переконав його, що він помирає й переходить до царства тіней. То був сер Генрі Морган власною особою, що з ножем у руці поспішав до берега рятувати його. А за хвильку привид уже орудував ножем, ревучи:

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

Ноги Френкові затремтіли, коліна підігнулись, і, покволом падаючи, він побачив, як перед грізною постаттю пірата розпорошувались та кидались урозтіч індіяни, і почув їхнє голосіння: «Боже, поможи! Врятуй нас, пресвята діво! Це ж бо мара старого Моргана!»

Френк розплющив очі лише в курені на Телячому острові. Потроху приходячи до пам’яті, він побачив лице сера Генрі Моргана, яке дивилося на нього з портрета на стіні. Тоді помітив точну копію сера Генрі, тільки молоду, із плоті й крові, яка підносила йому до вуст кухля з бренді й примушувала пити. Не торкнувшись кухля, Френк звівся на рівні ноги, обоє вони ззирнулися поміж себе, глянули на портрет і перед тим, як випити, цокнулися, вітаючи сера Генрі й один одного.

- Ти сказав, що ти - Морган,- мовив незнайомець.- І я Морган. Отой чоловік на стіні мій предок. Може, він твій родич?

- Авжеж, я з роду старого розбійника,- відповів Френк.- Мене звуть Френком. А тебе?

- Генрі, точнісінько, як і нашого предка. Ми, певне, брати в третіх або щось таке. Я шукаю скарбів хитрого старого скнари.

- Я також,- простяг йому руку Френк.- І, до бісового батька, не буду ні з ким ділитися.

- В тобі промовляє стара кров,- схвально усміхнувся Генрі.- Нехай тоді скарб належить тому, хто його знайде. Я перевернув догори дном увесь острів і викопав тільки оце манаття. Давай шукати ще, кожен про себе. Але, в разі потреби, я стану спиною до щогли попліч із тобою.

- Чудова пісня! - сказав Френк.- Я хочу її вивчити. Ану, ще раз!

І цокнувшись кухлями, вони обидва заспівали:

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

Однак пекучий біль у голові не дав Френкові довго співати, і він залюбки ліг у холодку на гамак Генрі, що тим часом повеслував до «Анджеліки» переказати шкіперові розпорядження свого гостя - стояти й далі на якорі, але не дозволяти матросам сходити на Телячий острів. Лише вранці другого дня після довгого сну спромігся Френк звестись на ноги й сказати, що в голові йому прояснішало.

- Я знаю, як воно буває, бо сам дістав колись від коня,- поспівчував йому чудний родич, наливаючи здоровенну чашку пахучої чорної кави.- Випий-но цього. Воно зробить з тебе іншу людину. У мене на сніданок є тільки шинка, морські сухарі та черепашачі яйця. Але вони цілком свіжі.