Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

протилежний кінець міста — далекувато. Прискорив ходу, і на зупинці за поштамтом стрибнув на підніжку “вісімки” за секунду перед тим, як зачинилися двері. Зайшов до вагону, сів… і зустрівся із ненависними, осудливими очима Закатової.

Все було цілком природно: артистка я чоловіком сіли у “вісімку” на попередній зупинці, а тролейбуси зараз ходять лише коли-не-коли. Але жінка, мабуть, припускає, що вчорашній рятівник зараз нарочито переслідує її. Сергієві така думка була неприємна. Він знизав плечима, немов говорячи, що й на мислі не мав нічого схожого, і вистрибнув з тролейбуса, тільки-но той зупинився біля Центрального універмагу.

Додому довелося йти пішки — ця “вісімка” справді була остання. І всю дорогу перед Сергієвими очима чомусь стояло обличчя Наталки Закатової, а в вухах лунав ЇЇ приємний, добре промодульований голос.

РОЗДІЛ IV
БОРГИ ТРЕБА СПЛАЧУВАТИ

Коли в Берліні світає, то в Пітсбургу, а отже й на всьому східному побережжі Сполучених Штатів, весною тільки починає сутеніти. Там ще панує вчорашній день. Потрібно аж шість годин, щоб наша некваплива Земля окрутнулася на чверть оберта і перший сонячний промінь просунувся по її поверхні від Європи до Америки. А понадзвуковий лайнер долає цю величезну відстань вдвічі швидше, і це призводить до того, що у пасажирів після такого польоту шкереберть ідуть звичні уявлення про час і простір. Рік тому, виїжджаючи в Сполучені Штати, доктор Гешке на борту “Каравели” перескочив у минуле, а нині — через те, що лайнер рухався на схід, назустріч сонцю—потрапив у близьке майбутнє: коли літак приземлився на Темпельгофському аеродромі Західного Берліна, вже зовсім розвиднілось, а Куртів годинник показував дев’яту. Дев’яту вчорашнього вечора!

Сідаючи в таксі, Курт перекрутив стрілки свого хронометра, незадоволено похитав головою: от тобі й парадокси сучасності! Через три години, коли бадьорі після нічного відпочинку берлінці ставатимуть до праці, його знемагатиме сон. А поспати навряд чи вдасться. Мало того, що не знати скільки доведеться морочитися зі справою, заради якої викликав батько, так необхідно сьогодні ж відвідати Лізхен, бо інакше закинуть нечемність та неуважність. А оті відвідини — це нудні теревені з майбутнім тестем, доброчесні проповіді потенціальної тещі, ритуальна гра в ненависний покер, а потім прісний тет-а-тет з Лізхен, яка буде млосно зітхати і вимагати ніжних освідчень… Господи, ну чому вона така обмежена і тупа?!

Курт спіймав себе на тому, що оце вперше подумав про свою майбутню дружину так неприязно й гостро. Звичайно, він і раніше знав, що Лізхен зірок з неба не хапає, проте мирився з цим. Слідом за своєю матір’ю, яка підшукала йому наречену ще десять років тому, коли Лізхен була зовсім дитиною, Курт пройнявся переконанням, що для жінки значно потрібніші порядність і хазяйновитість, аніж кмітливість та дотепність. А коли вона приносить у посаг ще й чималий завод полірованого скла, їй можна подарувати деяку обмеженість. Вродлива, здорова, спокійна на вдачу — чого ще треба?

Аж до недавнього часу Курт сприймав свою наречену такою як є і не прагнув бачити іншою. Правда, він не відчував до неї надто палкого потягу, проте вважав це явище цілком звичайним, бо в роду Гешке на перший план завжди виступають не емоції, а розсудливість та поміркованість. Та ось тепер, коли вже йдеться про весілля, Курт зненацька усвідомив, що не хотів би мати своєю дружиною Лізу Фрейгофер.

Пригадалося: “Одружитеся з нею… якщо на вашій дорозі не стане якась худорлява зеленоока шатенка”. Ні, боронь боже!.. Краще вже тупа Лізхен, аніж гостра, мов бритва, Катрін!.. Але ж існує і щось середнє — розум без зарозумілості, кмітливість без розв’язності, кохання без самозакоханості…

“…і без заводу полірованого скла в придане! — докінчив він іронічно. — Годі цих мудрувань! Буде так, як має бути!”

Машина мчала хутко: цієї ранньої пори дороги ще пустельні, тільки проповзають неквапні вантажовози. Курт неуважно поглядав у вікно, підсвідомо фіксуючи зміни, які відбулися в Західному Берліні за час його відсутності. Місто значно розрослося; велетенські будови з алюмінію та скла пішли в наступ на передмістя, безжально витісняючи охайні вілли з їхніми садочками, поглинали озерця й луки, захоплювали плацдарми на узліссях та на берегах каналів. Ще років з п’ять — і прощай, чудесний Грюнвальдський ліс, прощай, зелений моріжок берегів Хафель-Зее! Всі чотириста вісімдесят квадратних кілометрів території Західного Берліна посяде надмодерний Мегаполіс, у якому людей буде більше, ніж дерев, а пташку побачиш хіба на екрані стереовізора. Похмура перспектива! Можна тішити себе тільки думкою, що не один з тих майбутніх будинків одягнеться в поліроване скло фірми “Фрейгофер Гляс”, яка незабаром частково, а пізніше й повністю стане власністю обдарованого вченого доктора Курта Гешке.

“А ще за якийсь час росіяни захоплять Західний Берлін… і дадуть докторові Гешке коліном у спину!” — подумав він за сеосю звичкою насамперед припускати якнайгірше. Неприємно шкрябнуло по серцю. Та й тільки. Що ж, це право дужого — робити так, як заманеться. Дивно, що воші й досі терплять оцей острівець ворожого їм світу на власній території.

Для нього Росія — тобто Радянський Союз — починалася за Тіргартеном, точніше, за тією стіною, яка перегороджувала Берлін навпіл. Так йому втокмачили в голову ще з дитинства. Однак прищепити ненависті до росіян не змогли. Курт відчував до них полохливу пошану з того далекого вже нині дня, коли перший побачений ним “рус Іван” не вбив, не відшмагав його — малого і голодного, — а втер йому сльози, нагодував, заспокоїв. Старий Отто Фрейгофер має рацію: з Росією можна торгувати, але не можна воювати… Кінець кінцем, навіть якщо Совєти захоплять Західний Берлін, доктор Гешке не загине з голоду. Вчені потрібні всім.

А втім, чого це він завів Лазаря? Росіяни ще не порядкують у Західному Берліні, а доктора Гешке ще не вигнано з лабораторії “Пітсбург плейт гласс К°”, — навпаки, як її представник, він через кілька днів поїде в Росію на конгрес силікатників… щоб зустрітися з якимсь Альошиним і при нагоді винюхати в нього напрямок і методику досліджень. Саме так цинічно й висловився містер Друммонд, прощаючись. Натякнув: