Анатолій Дніпров - Суема, Анатолій Дніпров

здається, дуже навіть маєте рацію! Ви й не уявляєте собі, яку ви маєте рацію! Так про це ж і в академіка Павлова написано!

Оскільки я був твердо переконаний, що академік Павлов ніколи й нічого не писав про автомобільні гальма, я з подивом вирячив на нього очі.

— Так, так, — мовив він, підводячись і потираючи руки. — Як я про це не подумав раніше? Адже нервову діяльність людини регулюють два протидіючі процеси — збудження й гальмування. Люди, в яких відсутнє гальмування, часто роблять злочини. Точнісінько як моя Суема!

Він раптом схопив мою руку і почав її трясти.

— Спасибі вам. Спасибі! Ви наштовхнули мене на чудову думку. Виявляється, я просто не завбачив у схемі Суеми відділів, які б контролювали доцільність і розумність її вчинків! Треба, щоб заздалегідь складені програми визначали її поведінку — тоді вона стане зовсім безпечна для людини. Це й буде за аналог до нашого гальмування.

Тепер обличчя мого супутника радісно сяяло, очі іскрилися, він увесь став іншим.

— Отже, по-вашому, можна побудувати безпечну Суему? — спитав я невпевнено.

— Звичайно, і дуже навіть просто. Я вже уявляю, як це зробити!

— Ну, тоді справді ви подаруєте людству геніального помічника в усіх його ділах!

— Подарую! — вигукнув він. — І дуже скоро!

Я тихцем влігся на свій диван і заплющив очі. Я уявив собі колони, увінчані скляними кулями, котрі в майбутньому керують верстатами, поїздами, літаками, можливо, міжпланетними кораблями. Електронні машини, які керують цехами й заводами-автоматами. Стоячи поряд з дослідником у лабораторії, ці машини роблять вимірювання, аналізують їх, швидко співставляють з усім, що знають. Вони покликані допомогти людині вдосконалювати старе, дошукуватись нового, долати труднощі.

Непомітно для себе я задрімав.

Коли я прокинувся, поїзд стояв. Визирнувши у вікно, я побачив залитий сонцем сочинський вокзал. Був теплий ранок.

В купе було порожньо. Я мерщій одягся і вийшов на перон.

При вході у вагон стояв наш провідник.

— А де той громадянин у піжамі, котрий відстав від поїзда? — запитав я.

— А, той дивак! — вигукнув провідник. — Він теє…

Провідник непевно махнув рукою кудись убік.

— Що?

— Поїхав.

— Поїхав? — здивувався я. — Куди?

— Назад поїхав. Вибіг, мов тороплений, схопив на вокзалі свої речі і, навіть не переодягнувшись, ускочив у поїзд, що тільки-но рушив у зворотну путь.

Я остовпів.

— Знаєте, його тут зустрічали товариші. Вмовляли, щоб лишався, а він, такий збуджений, усім їм говорив про якісь гальма, які йому необхідно терміново зробити. Кумедний хлопець!

Я все зрозумів і розсміявся.

— Авжеж, ці гальма йому справді треба терміново зробити.

Мені подумалось, що людям, які перебувають у полоні ідей і вірять, що їх можна здійснити, не потрібний відпочинок. Значить, незабаром ми почуємо про Суему з “гальмами”. Що ж, зачекаємо!

Пролунав свисток. Я вернувся в купе і сів на диван. Відчинив вікно і став дивитися на іскристе море, берегом якого неквапливо, з гідністю йшов наш поїзд далі на південь, до Сухумі.

ГРА

Це була, як сказав професор Зарубін, “звичайнісінька собі математична гра”. Взяти участь у ній запропонували делегатам Всесоюзного з’їзду молодих математиків, і, на загальний подив, усі делегати погодились.

Гра відбувалася на великій арені стадіону імені Леніна.

— Зважте, це триватиме години три—чотири. Якщо хто не витримає — всьому кінець! — попереджав Іван Клочко, молодий логіст. Йому Зарубін доручив вести всю організаційну роботу.

— Запам’ятайте: вашій команді надається номер десять. Кожного учасника ви самі занумеруйте порядковими числами за двійковою системою: перший, десятий, одинадцятий і т. д., — наказував Іван голові представників від Російської Федерації.

Так він підходив до всіх делегацій, повідомляючи їм умовний індекс і розтлумачуючи порядок нумерування учасників. Щоб “організувати гру”, довелось потратити суботу. Збір призначили на неділю о дев’ятій.

Рівно о дев’ятій всі ми зібралися на стадіоні. Там уже були професор Зарубін, його асистент Семен Данилович Рябов і Ваня Клочко.

Зелене поле стадіону поділили на квадрати і прямокутники. У кожній фігурі стояла невелика дерев’яна тумба, на голубій поверхні якої крейдою було написано номер. Всі ми посідали на траві, чекаючи, що буде далі.

Професор Зарубін кудись зник, і незабаром ми почули по радіо його голос:

— Група учасників з індексом 1011, займіть прямокутне поле у східному кінці стадіону. Станьте шеренгами в потилицю один одному, на відстані випростаної руки, у порядку зростання порядкового номера. Семеро в шерензі, глибина строю — шість чоловік.

— Група з індексом 111, займіть поле біля південної трибуни…

Протягом п’ятнадцяти хвилин Зарубін детально інструктував усі групи учасників, кому, де і як розміститись. Як тільки професор називав індекс групи, молодь зіскакувала і зграйкою бігла на вказану ділянку стадіону.

— А сидіти можна? — вигукнув хтось.

За кілька секунд голос Зарубіна повідомив:

— Можна! Основне, строго дотримуватись того порядку, про який я сказав вам.

Я числився в так званій спеціальній команді. Мені й моїм товаришам належало розташуватись поміж двома групами і, як пояснив Клочко, “бути зв’язківцями між ними”.

Коли всі зайняли свої місця і стадіон набув такого вигляду, наче півтори тисячі юнаків і дівчат зібралися, щоб виконувати гімнастичні вправи, знову почувся голос Зарубіна:

— Тепер слухайте правила гри: починаючи з північної трибуни, точніше з товариша Сагірова, будуть передаватися числа