Іван Іванович Кірій - Голодна весна, Іван Іванович Кірій

не зрозуміти чи щось заперечувати. Та й не хотілося мені в нього ні проситись, ні пояснювати йому нічого. Настрій у мене був пригнічений, на душі сумно, до всього – байдуже. Я весь час, до закінчення уроків, думав про Аполлінарія. За що його забрала міліція? Що він кому зробив поганого?

За цими думками я навіть забув, що мені вже давно хотілося їсти. Та шкільна скибочка кислого, остюкуватого хліба, яку я проковтнув на великій перерві, запивши ледь-ледь солодкуватим чаєм, мені нічогісінько не допомогла, навпаки, тільки роздратувала шлунок: під грудьми ніби смоктали п'явки. І про це хіба скажеш учителеві? Він і сам мов тріска зробився, не доїдав-бо. Правда, ми знали, що вчителям дають якісь пайки, але, мабуть, мізерні, бо не ходили б вони, як і ми, худющі.

– От і добре, що зрозумів, – сказав Павло Іванович, стоячи біля моєї парти. – Отож берись за діло, а я відлучусь. Через півгодини прийду перевірю. – йому, мабуть, треба було чогось додому, жив він тут же при школі, в квартирі, до якої був окремий вхід від дороги.

Як тільки за Павлом Івановичем зачинилися класні двері, байдужість мою раптом мов рукою зняло, мені стало образливо за те, що він залишив мене після уроків. Адже я запізнився не тому, що десь гав ловив, а з поважної причини. Та ще й якої! Хіба ж за це треба карати? І я вирішив: не буду нічого робити. Ніяких домашніх завдань. Домашні, вони на те й домашні, щоб їх дома виконувати. Потім подумалось: може, втекти? Деякі хлопці втікають, коли їх залишають після уроків. Тільки учитель вийде на хвилинку з класу, а вони у вікно повистрибують – і гайда додому. Може, Павло Іванович теж мене з цією метою залишив? Щоб я втік, щоб не морочити зі мною голову. Втечу – і поза школою до матері в гамазей, тут недалечко. Може, мати жменьку гороху винесе, та пожую.

При згадці про горох у мене одразу ж рот виповнився слиною, і я сердито її проковтнув.

Посидів-посидів за партою, вагаючись, а… була не була – вирішив: утечу. Взяв шаньку з книжками і вмить опинився біля вікна, яке відчинялось у шкільний сад. Глянув у нього – ніде ні душі, ніхто не побачить. Потягнувся рукою, щоб розчинити вікно, та тут же її й опустив. Ні, не буду втікати! Стало соромно при згадці про дядечка Аполлінарія. Він би цього вчинку не схвалив. Та й перед Павлом Івановичем незручно. Адже я йому не сказав, де затримався, чому пропустив перший урок. Може, якби признався, він би не покарав мене. Та й чи знає він взагалі, що дядечка Аполлінарія забрала міліція?

Сів знову за свою парту, зітхнув скрушно. Як бути? Що робити?

А під грудьми, чую, п'явки смокчуть, а в животі аж пече, так їсти хочеться.

Дістаю книжки з шаньки, зошити, ручку, розкладаю на парті. Тепер треба піти до дошки, там, унизу біля неї, в куточку, стоять наші чорнильниці, взяти свою (кожен школяр приносив з дому чорнильницю з чорнилом і тримав її в класі, щоб не носитися сюди-туди) і братись за задачі. Може, коли розв'язуватиму їх, забуду про голод.

Біля дошки зупинився й прикипів поглядом до грудочки крейди, яка лежала в її жолобку. Аж не повірив, що вона лежить, що ніхто з моїх однокласників її не з'їв. Адже кожного дня після останнього уроку хтось хапав грудочку крейди, що залишалась несписаною, й з'їдав. А ця лежить. Забулися, виходячи поспіхом з класу, чи учителя побоялись, бо він стояв біля дошки. Мабуть, Павла Івановича. Він часто після останнього уроку стояв біля дошки й чекав, поки ми, товплячись, виходили в двері.

Отож мені пощастило, тепер цю грудочку крейди з'їм я, може, хоч трішки вгамую голод, не так хотітиметься їсти, поки виконаю уроки на завтра.

Вмить ухопив ту грудочку рукою і вкинув у рот, немов боячись, що хтось відніме її у мене, хоч я був у класі один-однісінький. Грудочка була не твердою, одразу хруснула під моїми зубами, і я швидко-швидко став жувати її. В роті стало неприємно, він наповнився клейкуватою глиняною рідиною, яку хотілося виплюнути, але я знав, що робити цього не слід, і примусив себе нарешті ковтнути пережоване. Ковтнув і полегшено зітхнув, зрадівши, що ніхто не побачив. Витер губи рукавом, а руку вогкою ганчіркою, якою витирали дошку. От і все. Тепер треба знайти очима в куточку свою чорнильницю в спеціально зробленому для чорнильниць ящику і братись за домашнє завдання.

Знайшов. Узяв. Сів за свою парту. А відчуваю, ніби украв щось. Ніби комусь щось винен. Ніби вчинив непоправне. Ніби дивиться хтось на мене і ось-ось скаже голосно: «А я все бачив! А я все знаю!»

Звідки воно, це відчуття?

Нарешті догадуюсь і зводжу очі на великий портрет товариша Сталіна на стіні над класними дверима. Товариш Сталін на ньому у військовому кашкеті, без зірочки, і шинелі, без петлиць, дивиться завжди на нас, школярів, вимогливо й суворо.

Так он воно хто бачив, як я з'їв біля дошки грудочку крейди. Ту грудочку, якою ми повинні завтра розв'язувати на дошці задачі і, можливо, писати речення з його ім'ям.

Знову звів очі на портрет вождя і подумки звернувся до нього: «Пробачте мені, товаришу Сталін. Самі бачите – я не винен у тому, що з'їв грудочку крейди. Якби вона не лежала біля дошки і я не побачив її, я б нізащо не з'їв. А ще, товаришу Сталін, якби мені не хотілося так дуже їсти!»

Але Сталін мовчав, вусатий і суворий, бо був на портреті і, звісно, не міг мені нічого сказати. Тільки пропікав мене очима з-під чорних насуплених брів.

Зрештою я примусив себе взятись за ручку, вмочив перо в чорнильницю. Треба розв'язати задачі, виконати письмове завдання з граматики, поки не прийшов Павло Іванович. Та й на диво перестало смоктати під грудьми. Невже ота грудочка крейди допомогла?

Спершу виконав завдання з граматики, а потім узявся за задачі. Поринувши в їх розв'язання, я не почув, як до класу зайшов Павло Іванович.

– Ну, як ідуть наші справи? – запитав від порога. Я посунув на край парти зошити з мови і арифметики.

– Ось перевірте, все виконав.

Павло Іванович підійшов до мене, взяв зошити в обидві руки. Подивився в один, потім у другий.

– Молодець, все правильно,– похвалив. Потім поклав зошити переді мною й сів поруч за парту.– Образився, мабуть,