Луї Анрі Буссенар - Капітан Зірвиголова

— У шістнадцять років ви, здасться, вже вбили свого першого лева?

— Правильно! — всміхнувся Крюгер.

— І до того ж юність… Хіба не в цьому саме віці людина сповнена сміливих мрій, беззавітної відданості, прагнень до самопожертви, зневаги до небезпек і навіть до самої смерті!

— Добре сказано, мій хлопче! Будьте ж командиром ваших Молокососів, вербуйте скільки хочете волонтерів і зробіть з них солдатів. Бог свідок — ви мені подобаєтесь, і я повірив у вас.

— Дякую вам, пане президент! От побачите, як добре ми у вас попрацюємо!

Але старик уже підвівся на весь свій зріст, натякаючи на кінець аудієнції. Він потиснув капітанові Молокососів руку, і так потиснув, що в іншого вона б хруснула, і при цьому пересвідчився, що в Жана Грандьє рука теж не з кволих.

— Вірю, що цей маленький француз зробить великі діла, — сказав він усміхаючись.

Старий президент, або, як його любовно звали бури, «дядько Пауль», виявився добрим пророком.

Другого дня п'ятнадцять Молокососів крокували по вулицях Преторії у повному бойовому спорядженні, з маузерами за плечима, з патронташами на поясах, у крислатих фетрових капелюхах.

А ще через п'ятнадцять годин у них уже були свої поні, на яких вони молодцювато гарцювали мальовничою кавалькадою.

О, цей юний капітан не в ляльки бавився! Яке глибоке знання людей виявив він! Як правильно розрахував, що нема кращої реклами для набору добровольців, ніж поява на вулицях цього маленького кавалерійського загону!

Волонтери так і стікались до нього звідусіль. Не минуло й тижня, як Жан Грандьє набрав свою сотню Молокососів, найменшому з яких було чотирнадцять, а найстаршому — сімнадцять років. Весь цей люд говорив різними мовами, а тому Жан став шукати перекладача, який знав би англійську, французьку, голландську мови і хоч кілька португальських слів.

І він знайшов. Це був тридцятирічний бур з довгою хвилястою бородою. Хлопці прозвали його «татусем». На сьомий день ескадрон Молокососів парадним маршем пройшов перед будинком президента. Крюгер, з люлькою в роті і в своєму незмінному «ковпаку», зробив огляд війська.

Дядько Пауль ледве помітно всміхнувся. Ця усмішка, від якої давно вже відвикли його губи, була схожа скоріше на невдалу гримасу зворушення, на німу ласку, звернену до юних сміливців, готових віддати своє життя благородній справі боротьби його народу за незалежність.

Війна — не завжди бій. — Розчарування. — Обозники і землекопи. — Бойове хрещення. — Атака. — Перемога. — Пісенька Фанфана-Тюльпана стає похідним маршем Молокососів. — Зірвиголова і його генерал. — Кінець рейду. — Поява Молокососів там, де їх найменше чекали. — Послання англійським суддям.

Обложений бурами Ледісміт був тоді майже повністю оточений. Сюди в розпорядження генерала Вільжуена і приїхав залізницею інтернаціональний ескадрон.

Початок кампанії був досить тяжким для маленької кавалерійської частини і зруйнував немало ілюзій молодих людей.

Як відомо, усякий доброволець мріє про подвиги, а в армію іде битися. І от перше і досить жорстоке розчарування: бій на війні — річ не часта.

Війна — це, насамперед, нескінченні походи й переходи, марші, контрмарші і маневри; додайте сюди караульну службу, нічні обходи в усяку погоду, безсонні ночі, втому, недоїдання і всілякі злигодні; накази, контрнакази; неминучу при цьому метушню, — коротше кажучи, цілу купу речей, що нічого спільного не мають з бойовими ділами і гнітюче впливають на нерви солдата-добровольця.

Війна, як бачите, щось протилежне парадові, виворіт всього того, що захоплює вас своїм блиском.

А в цій війні була й інша неприємна сторона. Відомо, що в мирний час бури — найгостинніший народ; вони приймають подорожнього так сердечно і щедро, що часто це межує з марнотратством.

Але от що гідне подиву: під час війни з англійцями ці ж самі бури холодно, майже з недовір'ям зустрічали іноземних добровольців, що стікалися до них з усіх кінців світу.

Вони ж нікого не кликали собі на допомогу, тому їх ніби дивували всі ці ентузіасти, що несли їм у дар своє життя і кров. Замішання, з яким вони приймали безкорисливе самопожертвування добровольців, межувало з невдячністю.

Що ж сталося з Молокососами? Бурський генерал, прийнявши Молокососів, більше ніж холодно, не міг придумати для них нічого кращого, як конвоювання та охорону обозів.

Подумати тільки! Вони, ці одержимі пристрастю до подвигів юнаки, перепливли океан, проїхали тисячі кілометрів, а їх приречено на конвоювання обозів. Це, безперечно, корисне, але дуже прозаїчне заняття.

Жан Грандьє ще стримувався, але інші Молокососи ремствували не гірше за буркунів старої гвардії[16]. Навіть перекладач Татусь, який відзначався властивою бурам спокійністю і міцними нервами, лаявся і кляв свою долю всіма чотирма мовами.

Так минали дні за днями, не приносячи ніяких змін, якщо не рахувати земляних робіт, на які їх іноді посилали. Гірше від цього нічого не можна було вигадати.

Тимчасом люди ескадрону все щільніше зближалися один з одним. Молокососи знайомились, у них виникало відчуття ліктя, вони почали — о, поки що дуже невиразно! — розуміти один одного.

Крім того, молоді бури, — а їх в ескадроні була більшість, — взялися дресирувати поні і перетворили їх просто таки на учених тварин.

Та ось, нарешті, в той самий момент, коли в наших шибайголів зовсім опустилися руки і занепав дух, раптом було помічено кавалерійську розвідку англійців.

— Ворог! Ворог! Хакі… Там!..

— Де?..

— Праворуч!..

— Вони відріжуть нас!..

Усі кричали