Фред Унгер - Червоне доміно

бідна тваринка? — Віра нахилилася й покликала кішку. — Киць, киць! Ну, підійди ж, підійди сюди, кицю!

Кішка підійшла.

Віра взяла її на руки, пригорнула до себе й почала гладити.

— Він тебе вдарив, га? Він зробив це? Ну, помуркочи трохи, так, дуже добре, так.

Я розсердився.

Нарешті трапилася нагода побути з Вірою на самоті, — нагода, якої, може, довгенько доведеться чекати вдруге, — і саме тепер цей злощасний кіт мусив перебігти нам дорогу. Віра взагалі не звертала на мене ніякої уваги. Я почував, як з кожною секундою гнів дедалі дужче розбирає мене, а це навряд чи був підходящий настрій для освідчення.

— Чи не збираєшся ти лишатися тут до завтра? Може, принести сюди молочка?

Вона лише мовчки глянула на мене.

Тоді я повернувся і пішов геть.

Зробивши кілька кроків, я почув, що вона йде за мною. Спинився. Вона підійшла, бліда, чорноока, гнучка, сама схожа на кішку. Справжнісінька кішка, — достоту, як ота пухнаста бестія, що, муркочучи, бігла слідом за нею.

Мовчки рушили ми далі.

Я розглядав її профіль. Біля кутиків її рота лежала презирлива риска.

— Віро!

— Що?

— Я не можу далі жити з моєю дружиною. Наше подружнє життя стало неможливе.

— Яке я маю відношення до твого подружнього життя?

— Я хочу взяти з нею розлуку.

— Невже ти справді віриш, що твоя дружина дасть згоду на розлуку?

— Так, — збрехав я, — я вже говорив з нею.

Це була неправда. Я ще не говорив із Гельмою. Я боявся цієї розмови. Ми побралися в такий час, коли треба було мати мужність, щоб зважитися на шлюб. Гельма була змушена багато від чого відмовитись, але вона ніколи не нарікала на це.

— Ну то й що? — сказала Віра. — Навіщо ти розповідаєш мені про все це?

— А ти хіба не догадуєшся?

Чагарник скінчився. Перед нами простягалася вулиця. Мимо проїхало таксі. Десь віддалік почулися квапливі кроки.

— Викинь це з голови. З цього нічого не вийде.

— Віро!

— То все даремно. Якщо ти хочеш розлучитися з дружиною через мене, то облиш це.

— Але ж, Віро, я…

Вона подала мені руку.

— Щасливо!

— Можна мені ще трошки провести тебе?

— Я сама знайду дорогу.

— Віро!

— На добраніч.

І вона пішла. Подалася навскоси через вулицю, і навіть ні разу не озирнулася. За нею побрела й кішка.

Ще з вулиці я побачив, що у вітальні світиться. Отже, Гельма й цього разу чекає на мене. Вона добре знає, що я не люблю цього, але все-таки робить по-своєму. Вона сидить у кутку канапи, — не читає, не слухає радіо, а просто сидить і чекає.

Тільки-но я увійду, як вона стане на дверях, бліда й виснажена. «Може, з’їси щось?» Ні, я не хотів нічого їсти, не хотів нічого чути, не хотів бачити її; я хотів лише, щоб мені дали спокій. Не хотілося бачити цей німий докір, ці безбарвні очі, ці тремтячі губи. «То, може, вип’єш чого-небудь?» А на веранді, напевно, знову стоїть накритий стіл з букетом квітів посередині, і лежать два прибори, до яких так ніхто й не доторкнеться, бо я не хочу ні їсти, ні пити. Потім я знову захлопну двері до моєї кімнати, а вона…

Так і є, он вона стоїть. Ще блідіша, ніж завжди, в очах — страх.

— Тобі вже тричі дзвонили, Еріху.

— Хто?

— Не знаю. Він не назвав свого прізвища. Але пообіцяв, що подзвонить іще раз. Він сказав, це дуже важливо.

Нараз мене пройняло якесь неприємне передчуття. Телефонний дзвінок в таку пізню пору? Зараз була майже друга година ночі. Напевно, це не віщує мені нічого доброго.

Це не міг бути хтось із колег, він назвав би себе. Очевидно, і не Гайєр. Хто ж іще?

— Може, вип’єш склянку кави?

— Зараз, серед ночі?

— Я думала, що ти…

В її очах світилося мовчазне обвинувачення. Вона не могла збагнути, що марно чіплятися за минуле, за години, прожиті вкупі, за сказане давно слово, за мелодію, якою ми тішилися колись разом.

Я теж колись зовсім не так уявляв собі наше подружнє життя і не почував себе винним в тому, що воно так скінчилося.

В цю мить різко задзвонив телефон.

Раз, удруге.

Я взяв трубку.

— Цибулька слухає.

В трубці щось клацнуло, потім почувся тихий незнайомий мені голос.

— Це інженер Еріх Цибулька?

— Так.

— Я вже тричі дзвонив до вас. Будьте готові до неприємностей. Вами зацікавились органи державної безпеки.

— Не почуваю за собою ніякої провини.

Чоловік засміявся. Голос у нього був трохи нахабний, але досить приємного тембру.

— Чи давно вже Гайєр вештається у вас на заводі?

— Два місяці.

— Чи досяг він чогось?

— Цього він мені не розказував.

— От бачите. Він мусить знайти винуватого, інакше матиме по службі стягнення. Саме тому він і хоче звернути все на вас. Адже саме ви відповідаєте за охорону праці, правда ж?

— Звідки ви це знаєте?

— Хай це вас не цікавить. Я хотів лише попередити вас. А далі робіть собі, як знаєте.

— А хто ви такий взагалі?

— Дуже шкодую, але цього я вам сказати не можу.

— Але ж я мушу все-таки знати…

— Дурниці! Слухайте, що я вам скажу: якщо вам дорога ваша свобода,