Костянтин Едуардович Ціолковський - На Місяці

нього без темного скла можна тільки мигцем; це не те, що наше багрове сонце при заході й сході…

Воно заходило, але повільно. Ось уже пройшло півгодини, як воно вперше торкнулося обрію, а й половина його ще не зникла.

У Ленінґраді або Москві захід сонця триває не більш 3–5 хвилин, у тропічних країнах — близько 2 хвилин, і тільки на бігуні — може тривати кілька годин.

Нарешті, за місячними горами потух останній клаптик сонця, що здавався ясною зіркою.

Але зорі немає.

Замість зорі ми бачимо навколо себе багато вершин, гір та інших височин, що відсвічують досить яскравим світлом.

Цього світла цілком досить, щоб не потонути в темряві протягом багатьох годин, коли б навіть і не було місяця.

Одна далека вершина, як ліхтар, світилася протягом 30 годин.

Та й вона потухла.

Нам світили тільки місяць та зорі, світлова сила яких дуже мала.

Відразу після заходу сонця й навіть деякий час потім відсвіт сонця переважав місячне світло.

А тепер, коли потух останній конус, місяць — владар ночі-запанував над Місяцем.

Погляньмо ж на нього.

Здорова будь, Земле!

Поверхня його разів у 15 більша за поверхню земного місяця, який видавав проти нього, як я вже казав, як вишня проти яблука.

Сила його світла разів у 40 перевищувала світло знайомого нам місяця.

Можна було читати при його світлі; здавалось, це не ніч, а якийсь фантастичний день.

Його сяйво, коли не затулитись від нього, не дозволяло бачити ні зодіякального світла, ні зоряного пилу.

Яка картина! Здорова будь, Земле! Наші серця бились у знемозі: не то гірко, не то солодко. Спогади вривалися в душу…

Яка мила була тепер і таємнича ця, колись наша й набридла Земля! Бачимо її, як картину, засклену голубим склом. Це скло — повітряний океан Землі.

Бачимо Африку й частину Азії. Сахара, Гобі, Арабія, країни посух і безхмарного неба, на вас немає плям: ви завжди одкриті для очей селеніта[2]. Тільки тоді, коли планета обертається, зникають ці пустелі.

Біле, безформне клоччя й смуги — це хмари.

Суходіл видавав брудно-жовтим, або брудно-зеленим.

Моря та океани темні, але відтінки їхні різні; це, певно залежить від того, чи вони спокійні, чи хвилюються; он там, мабуть, на гребнях хвиль виграють баранці — таке море білясте. Води подекуди вкриті хмарами, не всі хмари білосніжні, хоч сіруватих мало: мабуть, вони закриті верхніми шарами з льодового кристалічного пилу.

Два протилежних кінці планети особливо блищали: це полярні сніги й крига.

На півночі біліло дужче й більше, ніж на півдні.

Якби хмари не пливли, їх було о важко відрізнити від снігу. А з тіл: сніги лежать здебільшого глибше в повітрянім океан:, і тому їхня блакить на колір темніша, ніж у хмар.

Невеличкі снігові блескітки розсіяні по всій поверхні планети й навіть на екваторі; це верховини гір, іноді таких високих, що навіть у тропічних країнах вони ніколи не скидають своєї снігової шапки.

Це — Альпи блищать.

Це — Кавказькі верховини.

Це — Гімалайський кряж.

Снігові цятки постійніші, ніж хмарові, та й вони (снігові) міняються, зникають і знову з’являються залежно від пори року…

Через телескоп можна було бачити всі дрібниці. Налюбувались ми.

Була перша кватиря: темну половину Землі, мало освітлену місяцем, важко було розібрати, вона була багато темніша за темну (попелясту) частину Місяця, що її видно з Землі.

Нам схотілося їсти. Та перше ніж зійти в ущелину, ми хотіли довідатися, чи дуже гарячий ґрунт. Сходимо з нашого кам’яного помосту, який прийшлося вже кілька разів поновляти. І опиняємося ніби в неможливо натопленій лазні. Жара скоро проходить через підметки. Швидко відступаємо: ще не скоро охолоне ґрунт.

Ми обідаємо в ущелині, краї якої тепер не світяться, але зірок видно силу-силенну.

Кожні 3–4 години ми виходили й спостерігали місяць — Землю.

Ми могли б її всю оглянути годин за 20, якби не заважала хмарність планети. З деяких місць хмари вперто не сходили, і нам уривався терпець, хоч ми й сподівалися ще побачити їх. І дійсно ми їх спостерігали, як тільки наставала ясна погода

* * * 

П’ять днів з ми ховалися в надрах Місяця, а коли й виходили, то лише в найближчі місця й на недовгий час.

Ґрунт охолоняв і наприкінці п’ятої доби — по-земному, або опівночі по-місячному так охолонув, що ми вирішили вирушити в мандрівку по Місяцю: по його долинах і горах. У жодному низькому місці ми власне й не були. Ці темні величезні низини Місяця звуть моряки, хоч це зовсім неправильно, бо там води не знайдено. Чи не знайдемо ми в цих «морях» і ще в нижчих місцях слідів нептунічної діяльности, — слідів води, повітря й органічного життя, давно вже зниклих на Місяці, як думають деякі вчені. Є думка, що все це колись було на ньому, коли й тепер це не є десь у розколинах та проваллях; були вода й повітря, але їх усмоктав поглинув протягом багатьох віків ґрунт, що сполучився з ними хемічно; були й організми — якась рослинність нескладної будови, якісь черепашки, бо де вода й повітря, там і цвіль, а цвіль — початок органічного життя, принаймні нижчого.

Щодо мого приятеля — фізика, то він гадає, і має на це підстави, що на Місяці школи не було н: життя, ні води, ні повітря. Якщо й було повітря, якщо й була вода, то за такої високої температури жадне органічне життя неможливе.

Хай дарують мені це читачі, що я висловлюю