Костянтин Едуардович Ціолковський - На Місяці

Ось коли ми обійдемо навколо світа, тоді я виявиться, чия правда.

Отож, захопивши свої речі, що чимало полегшали, бо багато було з’їдено й випито, залишаємо затишну ущелину й по Місяцеві, що стоїть увесь час на одному місці чорного склепіння, прямуємо до нашої домівки, яку незабаром і відшукуємо.

Дерев’яні віконниці й інші дерев’яні частики будинку та обори, що на їх довго світило сонце, розклалися й обвуглилися зверху; у дворі ми знайшли уламки бочки з водою, яку, закубривши, необережно лишили на сонці: її розірвало тисненням пари; слідів води, звісно, не було — вона випарилась геть чисто вся; на ганку знайшли склянки — це з ліхтаря, оправа якого була з топкого металю; вона й розтопилася, скло попадало додолу; в хаті ми знайшли менше пошкоджень, — товсті муровані стіни захистили: У льоху все було ціле.

Забравши з льоху все потрібне, щоб не вмерти з голоду й спраги, ми рушили в далеку подорож до бігуна Місяця й до другої таємничої півкулі, якої ще ніхто не бачив з людей.

— Чи не побігти нам за сонцем, на захід, — запропонував фізик, — повертаючи потроху до бігуна? Тоді ми вб’ємо двох зайців: перший заєць — досягнемо бігуна й безмісячної півкулі; другий заєць — ми уникнемо надмірного холоду, бо коли не відставатимемо від сонця, то бігтимемо місцями, що нагріваються сонцем певний час, цебто місцями з незмінною температурою. Ми навіть зможемо міняти температуру, як нам треба, випереджаючи сонце, будемо її збільшувати, відстаючи — зменшувати. Особливо добре це згодиться, коли ми наблизимося до бігуна, середня температура якого низька.

— Та годі, хіба це можливо? — зауважив я, вислухавши химерні теорії мого приятеля.

— Дуже можливо, — відповів він. — Згадай тільки, як легко можна бігти тут і який повільний рух (видимий) йде від сонця. Справді, найбільше коло на Місяці тисяч із десять завдовжки. Цю відстань треба пробігти, щоб не відстати від сонця, за 30 діб, або 700 годин, кажучи земною мовою; виходить, за годину треба пробігти чотирнадцять з половиною кілометрів.

— На Місяці 14 кілометрів на годину! — вигукнув я. — Це ж дрібниця.

— Ну, от бачиш.

— Та ми, жартуючи, пробіжимо вдвоє більше, — говорив я далі, згадавши наші гімнастичні вправи, — і тоді можна через кожні 12 годин стільки ж спати…

— Інші паралелі, — з’ясовував фізик, — що ближче до бігуна, то вони менші, а тому що ми прямуємо якраз через цей пункт, то можемо бігти, не відстаючи від сонця, щодалі з меншою швидкістю. Проте, холод полярної країни не дозволить цього зробити; в міру наближення до бігуна, ми змушені будемо, щоб не замерзнути, наблизитись до сонця, тобто бігти місцями хоч і полярними, але на які довше світить сонце. Полярне сонце стоїть невисоко над обрієм і тому нагріває ґрунт значно менше, тому навіть при заході сонця ґрунт тільки теплий. Що ближче до бігуна Місяця, то ближче треба бути до заходу, щоб була по можливості постійна температура.

Пливемо, як тіні, як привиди, нечутно торкаючись ногами ґрунту.

— На захід, на захід!

Пливемо, як тіні, як привиди, нечутно торкаючись ногами приємно-теплого ґрунту. Місяць майже закруглився і тому світив дуже ясно, являючи собою чарівну картину. Він наче прикритий блакитним склом, що ніби товщає до країв; що ближче до них, то воно темніше; по самих краях не можна розпізнати ні води, ні суходолу, ні форми хмар.

Тепер ми бачимо півкулю, багату на суходіл, через 12 годин, навпаки, — багату на воду, — майже сам тихий океан; він погано відбиває сонячне проміння, а тому якби не хмари й дуже блискучий лід, Місяць не світив би так яскраво, як зараз.

Легко збігаємо на височину й ще легше збігаємо вниз. Іноді поринаємо в тінь, з якої видно більше зірок. Поки що зустрічаються тільки невеличкі пагорбки. Але й височенні гори не перешкоджатимуть нам, бо тут температура місця не залежить від його височини: верхів’я гір так само теплі й без снігів, як і долини… Нерівна місцевість, скелі й прірви не страшні на Місяці. Нерівні місця й прірви завширшки 20–30 метрів ми перескакуємо, а коли вони дуже широкі й неприступні, то намагаємося їх оббігти, або лазимо по кручах та приступках за допомогою тонких мотузків, гострих палиць з крюками й колючих підошов.

Згадайте нашу малу вагу, для підтримки якої не потрібно канатів, і ви зрозумієте все.

— А чому ми не біжимо до екватору? Ми ж там не були? — зауважив я.

— Ніщо нам не заважає бігти туди, — згодився фізик, і ми відразу змінили наш курс.

Ми бігли надто швидко, тому ґрунт все теплішав; нарешті бігти стало неможливо через спеку, бо ми попали в місця дужче нагріті сонцем.

— А що буде, — спитав я, — коли ми будемо бігти, не зважаючи ні на яку спеку, з цією швидкістю й у цьому ж напрямі на захід?

— Днів, по-земному, через сім ми побачили б спочатку освітлені сонцем верховини гір, а потім і саме сонце, що сходить на заході.

— Невже сонце зійшло б там, де воно завжди заходить? — взяв мене сумнів.

— Так воно й є, і якби ми були казкові саламандри, що їм не страшний вогонь, ми цього легко могли б допевнитися.

— І що ж, сонце тільки виткнеться й знову зайде, чи сходитиме звичайним порядком?

— Поки ми біжимо по екватору з швидкістю більшою від 141/2 кілометрів, доти сонце йтиме від заходу до сходу і тут зайде; та тільки ми зупинимось, як воно відразу ж може рушити звичайним порядком і, насильно підняте з заходу, знову зайде за обрій.

— А що, як ми бігатимемо ні швидше, ні тихше за 141/2, кілометрів, що тоді буде? — ще спитав я.

— Тоді сонце, як в біблійській легенді, спиниться на небі, і день або ніч ніколи не кінчаться.

— А чи