Микола Васильович Білкун - Роман шукає

знову повернувся в цех. Мартина Вайла майстер поважав у цеху найбільше. Не раз казав, що у Мартина пальці до рук приварені саме тими кінцями, що треба, і буде з нього добрий майстер, якщо не розбеститься та не розсобачиться. Працював хлопець і справді добре. Він належав до тих людей, про яких кажуть: як мусить, то й камінь перекусить. Траплялося Мартинові по цілій добі з цеху не виходити і тижнями сонця не бачити: йшов він кривими вуличками Патронного на завод ще задовго до світанку, коли темно було, і повертався також у темряві, коли сонце давно згасло…

Того яскравого грудневого дня душі у всіх звеселіли: німці під Москвою розбиті, відступають, вірилось, що вже недалечко кінець війни. В сім’ї у Вайлів говорили про повернення навесні у Харків, який, безперечно, до того часу визволять. Але мрії Мартина сягали ще далі. Він хотів після війни поїхати в Ригу, в місто, про яке так багато розповідали батьки…

Відгули перші зимові заметілі, цупко взяли морози. Волга, скута кригою, засипана снігом, тепер зовсім не була схожа на ріку. Вона розкинулася безкраїм білим полем, і дивно ставало, чому залізничні рейки вибігають на височенний міст, а не сунуть собі далі цим полем. Височів засніжений правий берег, сонце, вкутане білою морозною парою, низько пливло над містом. Далеко-далеко, в засніжених степах на лівому березі, стирчала чердоклинська церква. Скрипучий поїзд проторохтів через міст, синювато блимнув на сонці багнет вартового — і вони вже в Ульяновську, на правому березі Волги. Стрімко вгору пішли дерев’яні заледенілі сходи, фуркнули червоногруді снігурі і зникли в набурмосених під снігом садах. І хлопчаки у чорних шинелях, у ватниках раптом забули, що вони токарі й слюсарі, просто відчули себе звичайними школярами, випущеними на перерву. Вони, гуркочучи обшморганими черевиками по заледенілих приступках, ковзаючись, штовхаючись і галасуючи, побігли вгору, залишивши далеко позаду свого майстра Стулова. Старого душив кашель, валянки його пудові, обшиті шкірою, човгали, тягли донизу, важким лантухом навалилися на похилі плечі Стулова нелегко прожиті роки. Він плентався позаду, кашляв, бурчав, витирав сльозливі очі, змахував рукавицею капку під носом. А вони бігли все вище, дихали колючим морозним повітрям і галасом своїм гороб’ячим намагалися розколоти скляну тишу, що повисла над зимовим містом. Очі у них теж, як і в Стулова, сльозилися, після кіптяви цеху все навкруги здавалося напрочуд білим. їхні вуха звикли до брязкоту металу, до верещання різців, до гупання молотів, і тиша через де здавалася неприродною, тиснула на барабанні перетинки, тож хлопці трощили її вигуками, свистом, сміхом, кришили каблуками черевиків…

— Ти про Ленінову хату краще розкажи, — перебив Щербина.

Мартин не вмів розповідати як слід. Він то забігав наперед, то повертався назад. Точнісінько так, як на тій дорозі, що вела від ульяновського вокзалу до будинку-музею Леніна. Щербина чекав статечної, докладної розповіді,-а в Мартина не виходило. Він то починав розповідати про паперові фігурки, вирізані Митею і Олею Ульяновими, то згадував шахи на столику, то раптом починав описувати скриньку, обліплену зсередини кольоровими картинками, вирізаними з журналів. Щербину така розповідь дратувала, хоч він бачив, що Мартин Ваші не вигадус, він таки був у Леніна «в хаті».

Семена Анципера цікавило, як Мартин у сорок другому році опинився на фронті. Це якраз Мартинові пояснити було не важко. Чимало військових ешелонів йшло через Патронний на захід. І заховатися десь серед тюків пресованого сіна на платформі чи навіть прошмигнути у вагон — не така вже й складна штука для спритного хлопчиська. Він справді заховався у сіні. На станції Інза його знайшли, мали намір відправити додому, але Мартин утік і сховався, та так і поїхав далі, поки не опинився на фронті. Отже, «як» — пояснити не складно. Складніше — «чому».

Щербина, наприклад, ніколи не ухилився б від мобілізації, ніколи не став би дезертиром. І добровольцем теж. Для чого встромляти голову в полум’я, коли тебе ніхто не просить цього робити? Попросять чи накажуть — то інша справа. Тут викручуватись не годиться. Проте лізти поперед батька в пекло… Ні, Щербина цього не розумів, як не намагався Мартин пояснити.

Робив хлопець патрони — і добре робив. Виготовляти патрони складніше, ніж вистрілювати їх. Мартин Вайл знав, що обов’язок його — виготовляти патрони. Але сталося так, що одна газетна стаття перевернула все його життя. Якось під час обідньої перерви він прочитав у газеті про дванадцятирічну партизанську розвідницю Ніну. Прочитав — і йому стало соромно за самого себе. Він вирішив, що патрони можуть робити й інші, а от вистрілювати їх по фашистах мусить саме вій, Мартин Вайл. Не можна ж, справді, йому, майже шістнадцятирічному лобуряці, відсиджуватись вдома у той час, коли воює дванадцятирічне дівча. Та ще й де воює! В тилу у німців! Подумати тільки, йому скоро піде сімнадцятий (про те, що, перга ніж піде сімнадцятий, треба дочекатись, щоб сповнилось шістнадцять, Мартин просто забув), а він відсиджується коло мами…

І Вайл утік на фронт. Був він упертий, витривалий, а з таких виходять найкращі солдати. Ніхто у взводі й не допитувався, скільки Мартинові років. Кістлявий, високий, трохи сутулуватий, хлопець нічим не вирізнявся з-поміж інших новобранців…

Мартинові Вайлу відтяло праву ногу вище коліна. Біля якогось австрійського містечка, назву якого Мартин не знав, та так і не довідався, піднімалася рота в атаку. І Вайл піднявся, звично пересунувши автомат ззаду наперед. Але дати чергу з автомата вже не встиг: майже поруч вибухнув снаряд. І от дивно — осколок зовсім маленький, ну, завбільшки з недопалок самокрутки, зробив те, чого б і сокира не зробила: ударив трохи вище коліна — і Мартинова нога неприродно зігнулась наперед, підломилася та так і залишилася висіти на клаптику шкіри Мартин не одразу й зрозумів, що сталося. Біль не був гострий чи пекучий — так, ніби вдарило грудкою сухої землі чи камінцем. Не в одному госпіталі лежав Мартин, поки не опинився в цьому, протезному, де він знайшов собі найближчу (після батька й матері) людину, де зустрів першого в житті близького друга — Славка Іванченка.

Славко — за документами Ярослав — був селянським хлопцем дев’ятнадцяти років. Голову Іванченко мав круглу, неначе кавун, і з двома маківками. Мама говорили йому в дитинстві, що він народився щасливим — в сорочці і з