Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— То що, Хорсті? Я покличу його? Чи, може, ти ще не охолов?

— Роби як знаєш…

Хорст знову підвівся і відійшов до вікна. У шибці він бачив, як у нього за спиною перемигуються задоволені Гуго й Керк.

— Юто, містер Кебот біля вас? Запросіть його до кабінету!

Голос директора-розпорядника зміцнів, у ньому вчувалися переможні нотки.

Спочатку навіть не слова, а лише голос — дзвінкий, чистий, збуджений щирим хвилюванням, дівочий голос, невідомо як просочився у це вологе, затхле підземелля й остаточно розігнав сон. Андрій розплющив очі. Темрява, сморід, десь скрапує зі стелі вода, і кожна крапля відміряє малу частку секунди, частку твого власного життя. Скільки ще лишилося тих крапель? А десь на волі, наче у зовсім іншому житті, співає дівчина: «Верховино, світку ти наш! Гей, як у тебе тут мило!..»

Але що це? Урвалася пісня… Глибоким щемом береться серце і рветься з мороку геть. «Тікати… Тікати з цього льоху! Провідник пішов… А може, вийшов за нуждою і зараз повернеться?» Дослухався, тихо. Тільки хропуть оті двоє — Лис і Мара. «Гільзу з запискою провідник поклав до кишені. Він це бачив! Виходить, десь тут неподалік є поштовий сховок і за грипсом[9] обов'язково прийдуть…»

Андрій ніби ненароком штовхнув ліктем Грицька. Той замугикав крізь сон, перевернувся на другий бік і знову захропів. Сотник теж спав наче мертвий. «А коли провідник навмисне все те влаштував, щоб перевірити, чи не чкурне хто з нас? Сам причаївся за кущем, і лишені, висунешся з ляди, він тебе зразу… Але вже хай буде що буде. Такої хвилини може більше й не трапитись…»

Уже не роздумуючи, виліз із спального мішка й навпомацки рушив до ляди. Ще крок, ще… Ось вона. Натиснув тім'ям — подалась угору. Сонце різонуло по очах. Залящав у вухах пташиний переспів. Війнуло прохолодою лісового ранку, поманило волею синього роздолля, що розляглося ген попід гуцульські Альпи, сиві верхи яких гордовито бовваніли над хмарами.

Висунувся з бункера по пояс і завмер, дослухаючись. Це було так несподівано. Не вірилось, але тут пісня жила, лилась десь наче згори, спадаючи до нього з верховіття. «Ой, немає краго, краю над ту Верховину…» Наступної миті побачив і ту, котра співала. Стояла, здавалося, поруч, на виступі стрімкої скелі за ізвором, як на свято вбрана, у киптарі[10], хустка з плеча за вітром лине… А голос лягав широко по горах, забирає серце солодким болем… І здається Андрієві, що той голос довгі роки поневірянь і муки на чужині чувся йому, як голос рідної землі.

— Гарно співає?

Андрій здригнувся, наче хто вдарив його каменем межи плечі. За спиною стояв провідник.

— Гарно… — тільки й спромігся прошепотіти у відповідь.

Ще якусь хвилину мовчки слухали пісню, потім провідник сказав:

— Мене за ню пан шандар[11] канчуком відшмагав… Господи праведний, один ти всемогутній і всесильний, а ще пісня… Вона безсмертна, як земля і вода, як гори й небо, а ми… Ми з тобою, хлопче, — провідник поклав на плече Андрієві руку, — як оті хмари, пропливемо через життя і сліду не лишимо…

— Коли лишати лихий, то лучче ніякого…

Провідник здивовано звів догори брову, але сказав інше, не те, що подумав.

— Ну, погомоніли, подихали, й досить. Давай у бункер, а то нам ця лірика ще боком вилізе… Ач, як високо зайшла. Одна, не боїться… А ще зовсім недавно з хати й носа боялись вистромити.

У бункері смерділо, хоч святих винось. Густо тхнуло потом і ще ніби якимось падлом. Від того запаху аж кисло в роті. Андрій переміг нудоту, заліз у спальний мішок. «Щось дуже лагідний зі мною пан провідник? Не посварив, не спитав, не поцікавився навіть, чого це я з бункера виліз… Та, мабуть, ще спитає… А зараз треба примусити себе заснути, бо таки даються взнаки безсонні ночі останнього тижня». Йому снилися гнилиці, що рясно вродили на дичці за батьковим садом, і Марта… Вона збирала грушки у кошик і тихо співала: «Козаче-соболю, візьми мене з собою…» «Вона ж не знає мови та, мабуть, і пісні такої ніколи не чула», — крізь сон подумав Андрій. Сон був коротким, виснажливим. Прокинувся з якоюсь затаєною тривогою в душі. Розплющив очі й ніяк не міг збагнути, де він. Поблизу хтось пошепки говорив, ніби лаявся. У закутку на підлозі чаділа гасова лампа. Руде світло жовтою глиною заляпало стелю і шматок стіни. В ньому чорними кажанами шугали чиїсь тіні.

— А я сказав, не чіпай!

— І чого ти все… не чіпай, не бери, не дихай. Що, вже й подивитися не можна?

— От шеф прокинеться, нехай сам і дивиться…

— А що як там золото? — сказав Мара.

— Тобі вже те золото скрізь ввижається. Перехрестися, бо ще з розуму зсунешся.

— Но, но… З сотником балакаєш, свиня, не забувай!

— Я про те пам'ятаю, а цинку не займай, поки не прокинеться. Отак…

Провідник неквапом виліз із спального мішка, почав взуватися. Шпинь поставив на стіл лампу, підкрутив гніт, щоб менше чаділа. Поруч з лампою Мара