Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

неприхованими лестощами, будь то в газетній статті, у роботі над «автобіографічними» мемуарами якогось «геніального» політика чи державного діяча, у клоунському розважанні п’яного зборища нових українських товстосумів пісеньками від шансону, в написанні яскравими фарбами портрета грошовитої нікчеми без насправді наявних у неї бородавок і віспяних ям.

Випадкові заробітки, які часом дозволяв собі письменник Олександр Григорович Тесля, були вимушеною необхідністю і здебільшого рятували тільки від голоду, бо творчий геній цієї людини давно вже не зважав на мирську суєту, на моду в одягові й ціни на продукти, на курс валют і подорожчання бензину.

Сашко Тесля писав роман. Це заняття було не часткою його життя, не черговим епізодом у його складній і цікавій біографії. Написання роману — це і було його життям.

Він знав, що встигне написати лише одну-єдину справжню, повноцінну, значущу книгу. І все. Але ця єдина книга, за задумом Сашка Теслі, має замінити сотні, тисячі пустих одноденок, детективів, трилерів, книжок жахів та інших фантасмагоричних хріновин, якими рясніють нині книжкові базари. За його задумом, це має бути книга покоління. І ця книга має стати вершиною творчого шляху письменника.

Уже після сорока Сашко Тесля майже не читав сучасної літератури. Його зовсім не цікавили скоростиглі детективи. Він їх називав «годічками», від російського «год». Бо Сашко вирахував, що письменники (письменниці) друкують приблизно по одному романові на рік, а то й більше. Такі самі й романи у них виходять. Прочитавши кілька книжок поспіль одного автора, Сашко спіймав себе на тому, що нічого не пам’ятає, усе намагався пригадати, хто кого й за що «замочив». Якщо хотілося читати й мав трохи вільного часу, він перечитував класиків, особливо зарубіжних. Зокрема російських.

Сашка цікавили не лише самі романи, їх зміст, фабула, а й те, як вони писалися, чому саме він (роман) і саме він (цей автор) стали відомими, славетними, і чому, коли минули десятки, сотні років, люди й далі читають ці твори.

У Сашка з певного часу визріла особиста думка, якою, до речі, він ні з ким не ділився, про те, що в українських класиків, на жаль, можна повчитися лише «плачів» над тяжкою долею, над утисками всіляких супостатів та знущаннями над рідною ненькою Україною. Він знав, що, з огляду на історію країни, інакше й бути не могло. Розумів цю прикру об’єктивність, але вдіяти з собою нічого не міг — от застряв у ньому той підленький пунктик — і край.

«Андрійко був не по роках розвинений, розумненький і взагалі гарний хлопчик. Єдиний клопіт, який мали з ним батьки, це наявність у поведінці сина таких двох рис чи, може, звичок, як надмірна допитливість і… замріяність. Іноді навіть батькам з їхнім янгольським терпінням набридали Андрійкові «чому те?», «чому так?», «а чому не інакше?», «а звідки те?».

Мати знала, що, зайшовши вранці до кімнати сина, не застане його в ліжку. Ось і зараз він стояв, спираючись на підвіконня, і розглядав щось за склом.

— Агов, Андрійку! — голос матушки Стефанії, ніжний і спокійний, відірвав хлопчика від роздумів. — Що ти там роздивляєшся?

— Доброго ранку, матусю. Щось таке цікаве на небі. Я ще такого не бачив. Ось поглянь: оті хмарки плинуть туди, — хлопчик показав пальчиком, куди летять хмарки, — а оті — навпаки, тобто їм назустріч. Хіба так буває?

— Синочку, ти ж сам бачиш, що буває. Хоча, дійсно, це якось незвично. Я й сама такого ще не бачила.

— Мабуть, Боженька розсердився на хмарки і змусив їх битися.

— А може, навпаки, у нього зараз добрий настрій, і він попросив хмарки, щоб вони затанцювали.

Хоч Андрійкові цього року виповнилося лише п’ять, він вважав себе самостійним, здатним по-дорослому мислити й навіть філософствувати. Точніше, він погоджувався з батьками, коли чув, як саме про нього вони говорили з людьми, що часто відвідували сім’ю Бучацьких у їхньому невеличкому маєтку. Хоча, що таке філософствувати, він теж ще достеменно не знав.

Батько Андрійка — священик Олексій — заохочував намагання дружини, матушки Стефанії, змалечку прищеплювати синові такі риси, як слухняність, дисциплінованість, скрупульозність у виконанні хай ще й невеличких, але чітко окреслених батьками дитячих обов’язків. Навіть те, що вже з чотирьох років Андрійкові надали можливість одноосібно хазяйнувати в особистій, хоч і невеличкій кімнатці, на думку батька й матері, виховувало в синові самостійність і сміливість. Не так просто засинати самому без світла, коли поруч немає мами або тата, до присутності яких звик з перших днів життя.

— Сьогодні ми поїдемо до дядька Юліана в гості. Тато вже замовив екіпаж, який от-от має під’їхати.

Сім’я отця Олексія свого екіпажу не мала. Бучацькі хоч і вважалися людьми небідними, все ж прибутків, крім жалування священика, у них не було. Отець Олексій не мав свого церковного приходу, а іноді просто виконував обов’язки проповідника чи й схимника. Окрім того, невеличкі додаткові статки приносили й кілька гектарів землі, які за заслуги перед державою отримав ще батько отця Олексія, теж священик.

З кімнати глави сімейства почулися голоси. Це отець Олексій розмовляв зі старшою донькою Софійкою. Вона, старша за Андрійка на рік, вважала себе дорослішою й розумнішою за брата. Батьки в протилежному її й не переконували. У сім’ї був культ взаємної поваги, порозуміння й любові. Гра «в дорослих», яку запропонували самі діти, а батьки й не заперечували, мала свої плюси та сприяла розвиткові й вихованню дітей.

Софійка більше тягнулася до батька, хоч маму вона любила й не соромилася їй про це казати відверто й по-дитячому щиро. Мама читала чи розповідала донечці казочки, гралася в піжмурки, ховаючись у шафи та під ліжками, а тато, отець Олексій, розповідав доньці про природу, про звірів, про Бога, про справедливість і любов. Любов до Бога, до звірів та до природи. І до людей. Він вигадував різні випадки, цікаво й емоційно розповідав про це з неодмінною явною чи завуальованою в кінці