Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

хвалу, видавав її за свою, як веселий пияк видає за свої вчинки сусіда, які чимось його розчулюють. «Авжеж, — казав я собі, — гарний голос, жодного надриву, прості строї, і як розумно обрати було саме «Федру»! Ні, я не розчарований!»

Подано холодну воловину з морквою, укладену нашим кухняним Мікеланджело на величезних скалках драглів, схожих на прозорі брили собачої соли.

— Шеф-кухар у вас, пані, першорядний! — проголосив маркіз де Норпуа. — Це річ неабияка. За кордоном я мусив жити на широку ногу і тому знаю, як важко знайти віртуоза пательні. Ми сьогодні просто бенкетуємо.

І справді Франсуаза, охоплена амбітним поривом догодити вельможному гостеві обідом, готування якого вимагало мобілізації всіх її талантів, куховарила цього разу так, як уже перестала куховарити для нас, і знов досягла своїх комбрейських висот.

— Ось чим вас не почастують у ресторані, я маю на думці найкращі ресторани: тушкована воловина з драглями, що не відгонять клеєм, м'ясо просякле запахом моркви, — це чудово! Будьте ласкаві, — сказав гість, жестом показуючи, що хоче ще драглів. — Цікаво було б побачити вміння вашого Вателя[28] на страві зовсім одмінній, скажімо, як би він упорався з беф-строгановим?

Щоб обід смакував ще більше, маркіз де Норпуа і сам почастував нас історійками, якими щедро пригощав колег, і цитував то якийсь кумедний вислів, почутий від державного мужа, охотника до закрутистих фраз і химерних образів, то якусь приказку дипломата, сповнену аттіцизму. Але, сказати по щирості, мірило, застосовуване маркізом де Норпуа до цих двох способів висловлюватися, зовсім розминалося з тим, якого я вживав у своїх судженнях про письменство. Маса відтінків не доходила до мене; я не вловлював, чим же різняться вирази, які посол наводив, пирскаючи сміхом, від тих, які він трактував поважно. Він належав до тих людей, які про мої улюблені твори відгукнулися б так: «Виходить, ви їх розумієте? А от я, визнаю це, не розумію, я нетяма», — тут я й собі міг би відплатити тією самою монетою: я не відрізняв дотепу та красномовносте, що їх він знаходив у якійсь репліці або промові, від глупоти та пишномовства. А відсутність слушних доказів, чому ось це погано, а ось це добре, виставляла для мене таку літературу таємничою, недосяжною. Зате я з'ясував собі ось що: в політиці оперування загальниками не хиба, а чеснота. Коли маркіз де Норпуа послуговувався зворотами, взятими з передовиць, і виголошував їх із притиском, чути було, що вони набувають чинности лише тому, що він їх уживає, і що їхня чинність вимагає тлумачення.

Мати дуже покладалася на салату з ананасів і трюфелів. Проте посол, глипнувши на цю страву бистрим оком спостерігача, скуштував її, не скидаючи відлоги дипломатичної потайливости і не поділившись із нами своєю думкою. Мати припрохувала його взяти ще, і маркіз де Норпуа взяв, але замість сподіваного комплімента бовкнув:

— Слухаюся, пані, та лиш тому, що вами спущено «указ».

— Ми читали в «листках», що ви мали довгу розмову з царем Теодосієм, — озвався до нього батько.

— Атож, цар дуже пам'яткий на лиця і, побачивши мене в партері, ласкаво згадав, що я мав честь кілька днів бачитися з ним при баварському дворі, коли він ще не думав посісти східний трон. (Вам відомо, що на це царство закликав його європейський конгрес, а він, перш ніж погодитися, дуже вагався, мовляв, царство не вельми підходить його родові, найшляхетнішому геральдикою в усій Європі). Ад'ютант підійшов до мене від імені його величности, і я поквапився засвідчити йому свою пошану: його бажання для мене рівнозначне наказу.

— Ви задоволені наслідками перебування царя?

— Ще б пак! Були тільки невеличкі побоювання, як такий молодий монарх виборсається з клопоту, та ще за лихих обставин. Сам я нітрохи не сумнівався в політичній мудрості володаря. Але визнаю, що він перевершив усі мої сподівання. За даними з надійних джерел виходить, що тост, який він виголосив у Єлисеях, від першого й до останнього слова був складений ним самим і заслужено збудив великий інтерес. То був направду майстерний удар, зухвалий, треба сказати, але в цьому разі зухвалість цілком виправдана. Дипломатичні традиції мають свої переваги, але нині через них і його, і наша держави жили в затхлості, просто дихати було нічим. Отож один зі способів освіжити повітря, спосіб, загалом, неприйнятний, але цареві Теодосію цілком доступний, це побити шибки. І цар побив шибки так невимушено, що всі роти пороззявляли, і з такою влучністю виразів, яка одразу виявляє расу освічених самодержців, а він належить до неї по матері. Звичайно, коли він говорив про «покревенство», що єднало його край із Францією, то цей вираз, не частий на язиці урядовців, був напрочуд вдалий. Як бачите, красне письменство не зайве навіть у дипломатії, навіть на престолі, — додав маркіз де Норпуа, звертаючись до мене. — Істина ця, безперечно, була відома всім, стосунки між двома державами стали чудовими. Але треба було про це заявити привселюдно. Цього слова ждали, і його вибрано було напрочуд вдало, ви бачили, який пішов від нього розголос. Я підтримую його обома руками.

— Ваш приятель, пан де Воґубер[29], цілі роки працював на зближення обох країн, тепер він радіє.

— Тим паче, що його величність, як завжди, не втаємничував його. Зрештою, він не втаємничив нікого, навіть міністра закордонних справ, міністрові, як я знаю, це не припало до шмиги. Комусь, хто його запитав про це, міністр відповів відверто і так голосно, щоб його почули всі: «Мене не спитали і не попередили», показуючи недвозначно, що всяку відповідальність він із себе знімає. Треба признатися, що цей інцидент наробив багато галасу, і я не ручусь, — додав посол з лукавим усміхом, — що деяких моїх службових колег, звиклих пливти за течією, він не збентежив. Що ж до Воґубера, то вам відомо, що його ганили на всі заставки за його політику зближення з Францією, і він важко це переживав, це натура вражлива, щиросерда. Я можу це