Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

засвідчити краще, ніж будь-хто, хоча він молодший за мене, значно молодший, я добре його знаю, ми з ним давні приятелі. Зрештою, хто його не знає? Якась кришталева душа. І це його єдина вада: щоб серце дипломата було таке прозоре, це вже парадокс. А проте подейкують, що його посилають до Рима, це підвищення чином, але розгризати доведеться міцний горішок. Хай це лишиться між нами, по-моєму, хоча Воґубер людина неамбітна, а проте він був би дуже радий і зовсім не вимагав би, щоб його минула цяя чаша. Там йому, очевидно, буде незле; його висувають у Консульту[30], і з його артистичною натурою, я гадаю, він виглядатиме ефектно в рамцях палацу Фарнезе[31] й Галереї Карраччі[32]. Принаймні навряд щоб його хтось зненавидів; проте круг царя Теодосія тісниться ціла камарилья, віддана в лен Вільґельмштрасе[33], бувши її слухняним знаряддям, вона щосили намагається взути Воґубера. Воґубер зіткнувся не лише з кулуарними інтригами, його заходилися паплюжити наймані скоробрехи, а потім вони, як усі продажні пера, перші запросили «аман», але довго, без усякого сорому, вішали на нашого представника усіх собак — словом, діяли як негідники. Понад місяць Воґуберові воріженьки танцювали довкола нього танець скальпа (останнє слово маркіз де Норпуа сказав із притиском). Але стриженого Пан Біг стриже; Воґубер розбив ці обвинувачення дощенту, — випалив посол так твердо і глипнув так люто, що ми мало не подавилися. — Як мовить гарне арабське прислів'я: «Собаки брешуть, караван іде». — Згадавши це прислів'я, маркіз де Норпуа перебіг по нас очима, щоб помилуватися справленим враженням. Враження було сильне, прислів'я ми знали. Цього року воно замінило значним людям інше: «Хто сіє вітер, пожне бурю», яке вимагало перепочинку, не бувши таким невтомним і живучим, як «Працювати на арапа». Бо уявлення великих діячів про вишуканість були мінливі, зазвичай вони змінювалися років через три. Зрештою статті маркіза де Норпуа в «Ревю» не потребували оздоб, на які він був такий щедрий, — на статтях і без цитат лежала печать солідности і доброї поінформованосте. Це було передавання куті меду, стало б і тих фраз, що їх маркіз ніколи не забував принагідно ввернути, як-от: «Сент-Джеймський кабінет[34] чи не перший учув біду», або: «На Співочому мості[35] вкрай стурбовано стежили недремним оком за егоїстичною, але спритною політикою двоголової монархії[36]», або «Монтечіторіо[37] вдарив на ґвалт», або, нарешті: «Ця подвійна гра вічно на озброєнні Бельплацу[38]». По цих висловах навіть необізнаний читач одразу впізнавав і оцінював щирого дипломата. Але ще більше його підносило в очах читача і змушувало вірити в освіченість автора якраз уміле цитування, що було тоді в неабиякій шані: «Відрегулюйте мені політику, а я вам відрегулюю фінанси», як любив висловлюватися барон Луї[39]. (У ту пору ще не вивезли зі Сходу: «Гору візьме той, хто витримає на чверть години довше, ніж його супротивник», — як кажуть японці.) Завдяки славі великого ерудита, та ще й правдивого генія інтриги, прикритого машкарою байдужости, маркіз де Норпуа пройшов до Академії моральних наук. А дехто навіть вирішив, що його місце у Французькій академії, коли, доводячи, що ми зуміємо через зміцнення спілки з Росією порозумітися з Англією, він розгонисто написав: «Хай цей вислів знають на Ке д'Орсе, хай його негайно внесуть як поправку до всіх підручників з географії, хай безжально провалять кожного, хто кандидує на бакалавра, якщо він його, цей вислів, не повторить: «Усі шляхи ведуть до Рима, але хто їде з Парижа до Лондона, тому не об'їхати Петербурга»». «Словом, — вів далі маркіз де Норпуа, звертаючись до батька, — успіх Воґубер здобув запаморочливий, несподіваний для нього самого. Все, чого він сподівався, це чемного тоста, та й край (після хмар над головою в останні роки, і це вже було б добре). Багато хто з присутніх запевняв мене, що, читаючи тост, годі уявити, яке враження він справив, його треба було чути: неабиякий оратор, цар так блискуче побудував і виголосив свій тост, із таким гожим натиском підкреслював усі його тонкощі! При цьому я чув цікаву подробицю, ще одне свідчення того, скільки у царя Теодосія юнацької гожости і як вона прихиляє до нього душі. Мені переказували, що саме при слові «покревенство», власне кажучи, окрасі промови і на довгий час теми (ось ви самі побачите) дипломатичних коментарів, його величність, передбачаючи радість нашого посла, який сприйме це слово як заслужений вінець своїх зусиль, можна сказати, своїх марень, словом, як маршальську булаву, обернувся до Вогубера і, вліпивши в нього виразистий еттинґенівський погляд[40], чітко вирізнив цей такий влучний термін «покревенство», це одкровення, і вимовив його тоном, який показував усім, що цар ужив його цілком свідомо і з цілковитою відповідальністю. Оскільки мені відомо, Воґуберові стримати хвилювання було нелегко, і я, сказати по щирості, його розумію. Особа, гідна всілякої довіри, шепнула мені по секрету, що по обіді, в тісному колі, цар зволив підійти до Вогубера і стиха запитав: «Ви задоволені своїм учнем, любий маркізе?»»

— Певна річ, — завершив маркіз де Норпуа, — цей тост зробив для зміцнення спілки між двома краями, для «покревенства», за дотепним висловом Теодосія Другого, більше, ніж двадцятирічні перемовини. Це всього