Жанна Куява - Гордієві жінки

Марія прикрила очі, тереблячи кволими пальцями цвітне простирадло.

Дівчата й собі не сміли мовити ні слова – очікували, що далі звелить ненька. Хоча навіщо всі ці читання, вони не розуміли.

– Софіє, знову ти почитай, – урешті заговорила хвора. – Тільки дещо інше, – додала трохи бадьоріше.

– А ви не втомилися слухати? – перепитала найстарша з доньок.

– Ні, це мені навпаки помагає, – відповіла на те Марія, зауваживши, що досі ніхто з дівчат так і не назвав її матір’ю.

– То що читати?

– П’ята шафка, п’ята полиця, п’ята книжка, п’ята сторінка.

– «Ми найчастіше уявляємо мак із червоною чи білою квіткою, – читала Софія. – Та серед Гімалайських гір протягом трьох тижнів цвіте голубий мак… На півночі нашої планети цвітуть жовті полярні маки. За коротке літо вони не встигають відцвісти, тому часто їхні квітки можна побачити в льодяному панцирі. Треба мати велике бажання жити, щоб цвісти навіть під кригою»,[17] – завершила.

– Міє, – Марія зненацька занервувала, з її горла виривалися хрипи, а через напруження вени на руках посинішали. – У шкатулці, тій, що стоїть на серванті, є два ключі, візьми їх, більшим одчини шухляду в столі, другим – верхній столик[18]… Там лежить зошит у чорній обгортці. На ньому білими буквами наклеєний напис: «Для Марії», – попри хворобу ця жінка вражала доброю пам’яттю. – Візьми його, – попросила, – і хай Лія прочитає мені звідтам, – закашлялася, – хай прочитає найперше оповідання. Здається, «Дідо Вітер» воно називається… Вони там усі від руки написані, може, не дуже розбірливо, – уточнила, – але хочу, щоб ви мені його прочитали.

– Добре, – скорилася наймолодша з доньок. Мія знала, що її незугарне читання багато кого не влаштовувало ще з дитинства.

Тим часом сестра-близнючка Лія вкотре взялася читати виразно, мов була диктором на телебаченні. Саме телеведучою вона потайки мріяла стати, та не судилося. До того ж, почувши материні «передбачення» та напучування щодо її сімейства й материнства, вирішила одне: тільки-но трапиться їй заміж, то присвятить себе сім’ї та дітям.

Зошит, який узяла в руки, був старим і пошарпаним. Почерк, котрий старалася розбирати, був схожий на дитячий – нерівний, закарлючений. «Як материні руді завитки», – аж пурхнула нізвідкіль думка.

Лія виразно прочитала:

Десь було, мусить,[19] дванадцять часов. Дідо приніс до хати воду з колодязя, сказав:

– Сіно одсиріло в покосах – до дощу.

Я малювала коло вікна букет маків. Тих, шо мені Павлусь учора надвечур приніс. Вони зараз-ки[20] стояли на столі, то я їх карандашами змальовувала.

Я дідові одказала:

– Так, буде сьогодні дощ, бо ворони вельми каркають – тож-ка до негоди.

– Сіна шкода, – відказав дід. – Третий день мочиться, а вже ж пущі[21] сухе було…

– Висохне, тільки б із чортом танцювати не пушло,[22] – я засміялася.

Дідо теж-ка зареготав.

Ми не раз так дне-другого веселили шутками всякими.

Чортовим танцем бурю називали. Тоді вона справді крутила-вертіла. Ох, шуму наробила! Сіно розколошкала, гєт[23] покрутила…

Дідо сказав:

– Хтося в окрузі знов-ка вмер, сам собі віку вкоротив.

Я таке знала: коли вихор крутить, то хтося або в нашому селі, або в сусідському повісився чи втопився. Таке в нас тут-ка часто буває…

А ще буря не на шутку розходилася тогді, коли недобра людина на той світ одходила, або та, що з чортом зналася, або знахур чи знахурка…

То ми й сього разу подумали з дідом: покрутить ся буча і стихне, як покійника похоронять.

Але тогді крутило до самого вечора. Ще й уночі. Тільки на ранок успокоїлося.

Ми з дідом у хатині повсякчас були. Аж незвично було, що дідо вдень лежить. А він лежав. З Євангєллю і в окулярах.

А тогді, як ото тільки почало дощити, ще вдень, коло дванадцяти, дідо засміявся:

– Шо, знов по мак із Павлусем на вигун ходила?

– Ну, – не збрехала я. Хоч застидалася.

– Ше років із три, та й поженитеся, – сказав дід.

– Вже мона буде? – я розчервонілася. Думала, у п’ятнадцять літ замуж мене ше не пустить.

– Як по науку в город їхати не схоч, то підеш замуж. Бо тиї, шо по науку в місто їдуть, тиї замуж в пітнадціть не йдуть. А тиї, шо городами їдними живуть, ще з-пуд стола полоти буряки з морквою йдуть, і гинчого життє не знають-не бачили й знати-бачити не хочуть, то тиї йдуть.

– А ви-те як хочете, діду? – спитала я.

– А ти сама як хоч? – подививсь на мене.

– Ше не знаю, – сказала я.

– Ну, то за два роки взнаєш, – рішив дід.

І ще таке сказав:

– Але замуж тре’ йти по любови, коли найдужче кличуть і найбільш хочеться. Бо юна любов – то як свіжий буханець. Вийняв із печі і з’їсти хочеться… З’їв – і ситий цілий день. На завтра сей хліб – уже другий. Їси, бо свіжого нема… Так і любов: кожна друга менш жадана і менш нею ситишся, ніж першою. Тому за першу любов найлучче замуж йти.

Дідо бачив: я Павлуся любила…

…як і свіжий хліб.

І замуж тільки за Павлуся вийти хтіла…

Тогді дідові я таке відказала:

– Я би хтіла і розумом багатіти, і душею не бідніти. Бо в наших людей чось[24] так рідко виходить.

– Хай у тебе вийде, – побажав мені дід.

– Діду, генде Варці Гапонисі, майже меї[25] однолітці, мати Євка не дає маки на вигоні збирати…

– Їхнє діло, – відказав дід.

– Ви мені того не забороняєте…

– Шо в цім пустого?

– Я даже з Павлусем на вигун ходжу, і ви не бороните, – я дальше свеми[26] думками ділилася.

– Не в любові зло, а в неволі, – видав дід.

– Ви, діду, як вітер із моїх думок, – зізналася я.

– То – який? – спитав він.

– Ви колись мені казали, шо люди вітер пояснюють так: на чотирьох сторонах світу стоять чотири великих чоловіки з довгими вусами й міцними губами і постійно дують один на одного. Якщо котрийсь із цих велетнів дме сильніше за гинчих,[27] то з того боку й буває вітер…

– Ше кажуть, шо вітер – то чоловік із великими вусами,