Сергій Ухачевський - Чужа гра

Анджей зітхнув:

— Нікуди ні ти, ні навіть я не подінемося, — щойно опустимо руки, — нас одразу розірвуть.

Вечір приніс прохолоду. Юшка в казані дійшла. Плюскіт хвиль, вогнище нагадували дитинство, коли вони ходили сюди рибалити. Князь увімкнув магнітофон з давніми записами. Війнуло спогадами. Невже це було з ними? Невже вони, зрілі чоловіки, колись були хлопчиськами, що тішилися з упійманої рибини, з можливості погрітися біля вогнища, поїсти печеної картоплі і помріяти про майбутнє?

Ангел, задивившись на вогонь, нараз сумно сказав:

— Минуле збігло, як вода між пальців. Люди змінилися. Усі рвуть під себе, нема елементарних ідеалів.

— Хто б казав! — засміявся Князь.

—… Люди інші, дівчата інші, — погодився Калач. — колись на все місто було кілька шльондр, тепер готелі забиті проститутками…

— Цікаві часи були, — зітхнув Андрій, — не те, що зараз. Повертаюся кілька днів тому із зарядки, назустріч дві школярки, одна другій говорить:«… І пішли вони всі бухати в одну кімнату, а він мене повів трахати в іншу». Це нормально? Мені тридцять три роки, я бігаю кроси, підтягуюся, роблю розтяжки, а школярі поруч стоять, діляться спогадами, хто кого взув, як обкурився, як вколовся.

— Треба втішатися — росте зміна, — посміхнувся Калач.

— Ми з дев'яти років сиділи у спортзалах і тренувалися по три-чотири години на день, — невдоволено сказав Анджей. — Вперше випили в десятому класі.

— Од того часу я довго не міг спинитися, — зітхнув Сашко. — Хоч був найперспективнішим спортсменом з-поміж вас.

— Ти був найпершим хвальком! — не погодився Ангел. — Всі нагороди брав я!

— І у спорті ці жидомасони перші, — підколов Князь.

—… Тихо, як перед бурею, — несподівано промовив Андрій. — Невідомо скільки нас збереться наступного разу. Намутив ти, Ангеле, справ. Якщо московські зв’язки не спрацюють…

— Не каркай, — розізлився Жора. — Не я один винний.

Тихо засигналив мобільник Андрія. Валентин.

— Що скажеш доброго? — запитав Анджей.

— Клієнт змився з Києва. Куди — невідомо.

— Хтось попередив?

— Напевне, нюх… Мої пацани метнулися по місту, пробити по своїх каналах, але, здається, він чкурнув до Угорщини.

— Маєш при собі закордонний паспорт?.. Шуруй до Будапешта.

— Я не взяв грошей.

— Зайди до Ірини, візьми у неї п’ять тисяч. До речі, де гроші, що ти відібрав у музикантів?

— А що вони, козли, бабки збивають з пацанів?!

— Валіку, це було моє весілля, що скажуть люди?

— Та ні хріна не скажуть, Анджею! А почнуть говорити — я їм пащеки позатикаю.

— Іноді ти переходиш межу, — в голосі жорсткі нотки. — Але, що зроблено, те зроблено. Погано тільки, що забув відстібнути частку в общак…

— Забігався.

Андрій відключив зв’язок. Князь з Ангелом невдоволено подивилися на нього. Той не зважив, узяв пляшку і розлив у чарки.

— Сліпий — сука, смерть свою чує, — сказав.

Ігор нервово засовався на стільці. Жора зрозумів його:

— Не вірю Кіркуєву. Продасть при першій нагоді. Якщо вже не продав.

— Кому продасть?! — роздратувався Андрій. — Ментам? Сліпому?..

— Це не моя справа, але біля тебе багато нових людей, — сказав Калач. — Циган — темна конячка…

— А хто буде виконувати його роботу?! Самі знаєте, скільки він усього зробив, і на нас не впало жодної підозри. Де ви ще такого знайдете?! Подивіться — он як видресирував хлопців!

— Ці хлопці одного дня можуть прийти і заявити претензії на твоє місце, — заперечив Ангел. — У нього сорок бойовиків! А скількох ми зможемо виставити, коли щось трапиться? Десятьох охоронців, що жиром обросли?!

— І не зашкодило б з’ясувати, скільки він заробив грошей за останні три роки і куди їх витратив, — вирішив Князь. — Якщо створив свій общак, вклав бабки в конкуруючі фірми… Таких людей треба що три роки змінювати…

Андрій стиснув зуби — товариші мали рацію.

— Домовимося так, — враз вирішив. — Якщо у вас буде хоч один доказ того, що Валік зсучився, я з ним особисто покінчу.

— І тебе не насторожує сила, яка стоїть за ним? — поцікавився Ангел.

— Заберемо у нього двадцять биків, передамо Смику, нехай відправляє їх на роботу в Чехію і Македонію. На Мелона насідають албанці і львів’яни. Треба навести порядок у Празі…

Вогонь згасав, вуглики виблискували, як казкові скарби, з озера війнуло прохолодою. Зорі важкими гронами переплели небесну твердь. Довкола не існувало світу, лише шматочок землі з вогнищем, що згасало, плюскіт озера, септакорд осінніх пахощів і тремтливий зоряний Всесвіт. Друзі мовчали, втупившись в останні спалахи вогню. Андрій підкинув дров, вони знехотя задиміли, язики вогню кілька разів лизнули деревину, наче пробуючи на смак, і за мить знялося веселе полум’я.

— Ось така херня, малята, — промовив Князь. — Шкода, що рідко доводиться ось так посидіти. Завтра знову — справи, зустрічі, гонитва і чужий світ довкола.

— Чужий світ, що належить нам, — враз весело вирішив Андрій. — А чи не час нам із «Распутіним» перебиратися до Києва? Ми заробили майже тисячу тонн спирту, маємо переробити на горілку… — багатозначно глянув на Сашка.

— Хочеш у мене влаштувати гуральню? — перепитав Калач. — Але тисячу тонн навряд чи потягну…

Андрій тільки хмикнув:

— Без поспіху, і справа піде…

— Треба відкривати горілчаний завод, — вирішив Ангел.

— Клопотів багато, — відмахнувся Андрій. — Якщо все піде як задумали, маємо заробити не менше як півтора мільйона баксів. До речі, треба віддати отцям області сто тридцять п’ять тисяч, нехай ділять…

— Серйозні суми! — подивувався Сашко.

— То, може, приєднаєшся до