Наталія Михайлівна Лапікура - Чарівна брама

зайти. Ні, тільки подумайте: люди там, у віртуалі, спокійнісінько на звірів та птахів обертаються, чудовиська швендяють, як у себе вдома. А Богдана, цього трієчника нещасного, там нахвалюють та ще й до якогось Оха везуть — як особливо здібного. Оце вже фантастика!

Вітько гірко зітхнув, пробігся пальцями по клавіатурі, поторсав навушники — ніякої реакції. Залишалося сидіти і дивитися.

П’ятий розділ
у якому розповідається про Охову криничку та живого винищувача з трьома фюзеляжами

Богдан уже вкотре подивувався, який то дивний світ і які дивні люди в ньому живуть. От, приміром, дядько Яків щойно сказав: «Незабаром криничка буде». А звідки він дізнався? Навкруги степ — і попереду, і позаду, і з боків. Висока трава і кущики де-не-де. Немає за що оку зачепитися.

Пригадав, як усім класом їздили до Білої Церкви на екскурсію. Так там уздовж траси на дороговказах усе написано: і скільки кілометрів проїхали, і скільки залишилося, і де найближча заправка, і за скільки метрів від шляху кав'ярня чи лікарня… тільки встигай читати. А в цьому світі ані дороговказів, ані годинників, а люди чітко знають, що, де й коли.

І справді, за кільканадцять хвилин зелена пляма вдалині перетворилася на затишний густий гайок навколо криниці з журавлем. Як і та, перша, коло якої Богдан стрівся з дядьком Яковом, ця криниця і журавель були зроблені з самого дерева, без єдиного шматочка металу. Дерев'яним було і велике відро зі сплетеними з лози обручами.

— Витягни, Богдане, зо два цеберка води, налий до колоди, поки я волів розпряжу. Відпочити їм час. А потім і ми перепочинемо.

Отут Богдан оцінив усю зручність прадавнього винаходу — колодязного журавля. Бо хоча і порожній цебер був важкенький, а з водою й поготів, однак, завдяки противазі, зробленій із шматка товстої колоди, хлопець дістав воду з колодязя без особливих зусиль. Воли із задоволенням занурили морди у чистісіньку холодну воду. Пирхали, облизувалися, крутили хвостами, а потім самі відійшли і полягали в тіньочку.

— Дядьку Якове, а тут на нас ніхто не нападе?

— Хай спробує. Це ж не простий колодязь, а Охів. Сюди навіть Чугайстер не потикається.

— А який він, Чугайстер? Бо у нас у Києві різне про нього говорять.

— У вас там, у вашому Києві, всі ліси навколо давно на деревину перевели. Тож звідки там Чугайстру взятися? Він істота лісова. Ото як закляли його колись, так він і бродить хащами зі своєю сопілкою та грає на ній. Тож бережи тебе Боже, хлопче, як сопілку в лісі зачуєш, іти за нею. Бо Чугайстер змушує людину танцювати, доки та сили не стратить і не впаде. А буває, що і до смерті затанцьовує.

«Його б на нашу шкільну дискотеку, — подумав Богдан. — Іще б побачили, хто кого затанцює. Сопілочка у нього, бачте. А децибелами з динаміків по рогах не хочеш?»

Дядько розстелив ряднину в тіньочку і приліг. Дивне життя в цьому світі: ніхто нікуди не поспішає, у відпочинку собі не відмовляє. Першого дня і Богданові це було до смаку: відіспався, відлежався на три тижні вперед. Але зараз його бунтівна натура вимагала пригод.

За кілька кроків від колодязного журавля стояла молоденька яблунька з яскравими соковитими плодами на гілках. Богдан закліпав очима, він ладен був присягнутися, що хвилину тому там цього деревця не було. Але яблунька стояла. Тріпотіла листям і вабила до себе. Богдан простягнув руку — і в цей час дядько Яків пробурчав крізь дрімоту:

— Яблучко з'їж, воно сили додає. Тільки дивись, гілочки не зламай. Бо біда велика буде.

Богданові незручно було перепитувати, яка саме біда. Він подумав, що у цьому дивовижному світі люди теж бережуть природу. Коли він зірвав велике яблуко, листя затріпотіло сильніше, і почулося щось схоже на дівчачий сміх. Богдан подумав, що йому знову здалося. Він обвів поглядом гайок і степ, а коли знову глянув на яблуньку, то аж здригнувся. На гілках не було більше жодного яблука, а саме деревце наче відбігло на кілька кроків убік, бо стояло вже біля самого колодязя, затуляючи від сонця своїми гілками мокру цямрину.

«Як живе, — подумав Богдан. — А можливо, то мені просто сонце голову напекло? Треба її водою змочити і в тіні полежати».

Але відпочити цього разу не вдалося. Почувся стукіт кінських копит, і з-за дерев виринув вершник у бляшаному шоломі та червоному, просякнутому пилом плащі. У правиці він стискав важкого списа з подряпаним наконечником. Довгий меч у потертих піхвах було приторочено збоку до сідла.

— Здорові були! — гукнув вершник, натягуючи повід. — Змія не бачили, дядьку Якове?

— Чийого? Того, що з Гориничів, чи Вогненного?

— Та самі знаєте, я ж тільки на того, що всім зло чинить, полюю.

— Твого Змія не бачили. А от чужий якийсь уже кілька днів вештається, ластівки казали.

Вершник був виразно спантеличений. Бо навіть зіскочив з коня і прихилив свого списа до журавля:

— Чужий, кажете? Звідки?

— Та я сам дивуюся. Взагалі, щось забагато дивного. То чужий Змій, то в Дем'яновому лісі якась нечисть завелася — довелося Миху з його