Алоїс Ірасек - Скалаки

вскочив до хліва. Тільки скорчившись там у темному кутку, Пікколоміні перевів дух. Із хати до нього долітав гомін, та камердинерового голосу не було чути. Невже той удар, що він мигцем бачив у вікні, був... Князь здригнувся. Голоси ближчали, вони лунали вже в сінях. Пікколоміні ждав, що обидва розлючені хлопи вдеруться до хліва й заб’ють його. Він боявся ворухнутися. Та голоси стихли, гроза минулася. Довгий час було тихо; молодий Пікколоміні вже наважився був підійти до дверей і визирнути, але тут знову почулися кроки й голоси. Люди ввійшли до комори, й знову стало тихо. Та раптом — О боже! — двері хліва тихенько відчинилися, червоне світло впало на худющу корову. Князь весь похолов і зблід як крейда.

— Ясновельможний пане! — тихенько покликали його.

Пікколоміні схопився й побачив свого камердинера, блідого, пошарпаного, закривавленого. Тримаючи в правій руці запалену скіпку, слуга лівою прикривав полум’я, і воно ще ясніше освітлювало його обличчя.

— Хвала богові, ясний пане, що я вас знайшов! Треба втікати, бо тут і голову можна згубити. Такий зарізяка... Тільки швидше, поки вони там панькаються в коморі з тією дівкою...— квапливо зашепотів камердинер.— Будьте такі ласкаві, потримайте світло.

Князь забрав із його рук скіпку, й слуга з великим поспіхом заходився сідлати коней та надягати на них ковані сріблом вуздечки. Від того удару, що його дістав од Мікулаша, він і досі був як п’яний. Але страх додав йому сили.

Нарешті коні були готові. Князь тремтів від холоду.

— Плащ, плащ! — прошепотів він.

— А, сто сот крот! — Слуга з тої досади, що не догадався прихопити плаща, вилаявся вголос, забувши про присутність пана, й повернувся, щоб іще раз прокрастися до світлиці. Але тут мукнула корова, і коли він прочинив двері, з комори хтось вийшов. Мов громом уражений, спинився панський слуга на порозі хліва. Дух йому перейняло, він не міг видушити з себе й слова. Втеча не вдалася...

— А, ось де ти, розбишако! — загримів Мікулаш Скалак, що знову скипів гнівом, уздрівши непроханого гостя. Кров ударила йому в лице, і він ревнув, зціпивши кулаки:

— Виходь!

6. Salva guardia

Упала зимова ніч. Ліси замовкли, все стихла, заніміло, тільки зорі блимали на небосхилі. Вузькою гірською дорогою попід лісистим узгір’ям їхав у напрямку села Ж. верхівець. Кінської ступи не чути було, пухкий сніг глушив її. Кінь був темної масті, вершник мав на собі широкий білий плащ, комір якого зовсім закривав йому вид. Перед сідлом стриміли з кобур руків’я двох довгих пістолів; на ремені, перекиненому через ліве плече, теліпався за спиною верхівця карабін. Іноді, розгойднувшись дужче, він стукався об луку сідла. До того ж ременя була пристебнута й ладівниця. При лівому боці висіла чималенька баклажка, ремінець якої перехрещувався з ременем карабіна. З-під плаща виглядав кінець довгого прямого палаша.

Невеликий гнідий коник ступав, похиливши голову, хоч і не швидко, але впевнено і рівно. Морозний вітер дошкуляв вершникові, та він не підганяв коня великими острогами, що їх мав на своїх кавалерійських чоботях, а навпаки, часто нахилявся до нього, гладив та поплескував його по шиї, а то й промовляв кілька слів. І розумне створіння, стригнувши вухами, наддавало ходи. Вершник тоді, пустивши повід із рук, знову ховав їх у рукава й до самого носа вгортався в комір плаща. Часом палаш брязкав об острогу або карабін стукався об сідло, й знову ставало тихо. Вершник не розглядався довкола: краєвиди його не цікавили, в природі він знав тільки бурю та тишу, спеку та холод. Того дня його в лютий мороз послали з наказом до Броумова. Сідаючи на коня й виїздячи надвечір із містечка К., він тихенько лаявся; та незабаром до нього вернулася байдужість. Він же вояк, а вояк повинен підкорятись. Наказ мав до ранку прибути на місце, тому й послали його, бо він знав дорогу. Він звик до дисципліни й вірив, що без неї й світ не стояв би. Не всім же командувати!

Отак часто міркував собі Балтазар Уждян, солдат драгунського полку королеви Марії-Терезії. Військова служба була йому до вподоби, він і народився в військовому таборі. Батько його, як мати казала, був гусарський вахмістр. У таборі було весело, вина досхочу, вряди-годи одноманітне похідне життя скрасять чорні очі якоїсь сільської дівчини, а як засурмить сурма — мерщій на коней і гайда «робити м’ясо»...

Часом у дорозі, от як сьогодні, Балтазар мугикав собі якусь там пісеньку, що їх немало навчився при табірних багаттях або по корчмах; але в такий мороз... Раптом вояк підвів голову: йому здалося, ніби обіч нього здіймаються якісь велетенські тіні. Він озирнувся довкола. Понад дорогою чорніли високі комини спалених хат, а в заметах виднілися рештки стін та обгорілі колоди.

Балтазар спинив коня. Інший королевин драгун і оком не моргнув би. «Що ж, на те війна...» — подумав би, та й по всьому. Але Уждян, подивившись на згарища й озирнувшись на покинуту оселю, не знизав байдуже плечима. Всіх людей, які жили тут колись, він знав. Вони мусили покидати свої розорені домівки й бозна-де поневірятися тепер світами.

Швидко проїхавши селом, драгун спинився під узвозом. Нагорі, поміж деревами, майнуло червоне тріпотливе світло, мигнуло, як болотний вогник, і щезло. У таку пору світло, та ще рухоме... О, а це що?.. Драгун, нахилившись уперед, уважно прислухався; йому вчувся якийсь гомін, котрий одразу ж стих. Він хотів був уже