Микола Смоленчук - Смутна доба

ті не розгиналися, доки вершники не зникли за ворітьми; Тарануха знав, тепер його проїзд на дрогобицьких воротях буде безборним.

Місто густо збилося за фортечними стінами, тут не виявилось місця навіть для зелених насаджень. З тісняви кам'яних і дерев'яних споруд тягнулися угору вежі та шпилі, відлунювався стукіт кінських копит на брукові вимощених вузеньких вулиць, зелень побачили лише біля костьолу та ще кілька дерев на площі перед ратушею, де вони мали зустріти Левка.

Побачили його за православним собором у гурті козаків, які розглядали вигадливі дзиґарі[49] на ратушній вежі. Козаки без коней, значить, уже десь влаштувались.

Тарануха віддав повідця одному зі своїх козаків, переодягнених під гайдуків, і пішов з молодшим Розтопчею площею.

— Ну?

І усміхнувся, згадавши звичку волиняків «нукати» на всі випадки життя.

Левко вільно крокував площею, він уже освоївся в чужому місті. То був показний козак, на нього оглядалися навіть чоловіки. Такого голими руками не взяти, навіть коли він при одній шаблі.

— Усе гаразд, батьку. Самбір переповнений шляхтою, ледве зняли помешкання. Нижче костелу, на Панській вулиці. Здер втридорога, але поселились купно і зовсім окремо. Хазяїн навіть не поцікавився хто ми, йому аби гроші.

— У надвірних козаків теж усе вирішилось, зупинилися вони, як і передбачали, у Кульчицях, в маєтку батьків Петра Конашевича. Туди при потребі слатимеш гінця. А краще я приїздитиму до міста сам.

На площі перед ратушею переважала приїжджа шляхта. Змішались коні і люди, снувало багато малечі. Козаки Левка за завданням князя Острозького теж мали влитись до шляхетського ополчення і невідступно слідувати за самозванцем, якого називали тут князем Дмитром Івановичем, сином московського царя Іоанна IV.

— Теж так його зови, або царевичем Дмитрієм. Навіть у сні.

— Розумію.

Мимо крамниць та різних міських служб неспішно спустилися до костелу, могутньої церковної споруди над самим зривищем, і пішли вниз по кам'яних плитах: Тарануха хотів побачити їхнє помешкання. За містом виднілося багато хлібних токів, обор, амбарів для різного збіжжя, дворів для худоби, пивоварень та майстерень — ними заповнений був увесь низинний виднокіл за міськими стінами.

— Мнішеки у воєводському палаці за ратушею, хороми у них прямо королівські. Кажуть, що сандомирський воєвода хоче поправити свої справи за рахунок того... царевича Дмитрія. А ще кричать про великий похід на Москву і шляхта, чуючи те, валом валить до Самбора.

Довго сиділи у підвальній кав'ярні поруч кам'яниці, де поселилися козаки.

Тарануха згадав Волинь:

— Раджу тобі завести добрі стосунки зі слугами воєводи. Від них узнаєш більше, ніж від шляхти...

До вечора ще був час, і їм ніхто не заважав.

 

Юрій Мнішек з царевичем Дмитрієм та численним шляхетським почетом[50] вибралися з міста через перемишльські ворота і поскакали до недалеких Карпат, що громадились на обрії. Дністер лишився, збоку вербові гаї чергувалися із зеленими луками, воєвода скеровував ходу коня йому одному відомим шляхом, ці місця він, очевидно, добре знав.

Мнішек мав за півсотню, незважаючи на куцу натоптувату постать, він добре тримався в сідлі.

Статний огир царевича, поблискуючи дорогою збруєю[51], скакав нога в ногу із вороним жеребцем воєводи. Виїхали вони за місто, власне, для розмови. Мнішек усе ще приглядався до царевича, хоч обставив його, як і Вишневецькі, царськими почестями: майже щодня царевич мав новий гардероб, з польської столиці пригнав йому розкішну карету, коло царевича крутилося безліч слуг. Скакунів для нього воєвода брав з королівської стайні.

Коні пришвидшили біг, а коли взяли підвищення, царевич знову повернувся до воєводи.

— Замість мене у постіль поклала інше немовля, мене ж одвезли до одного знатного боярина, де я ріс і виховувався. Потім віддали у монастир, це коли Годунов уже знищив підставну особу. А як дізнався він, що я живий, довелось тікати з монастиря в монастир, а тоді на Україну. Довго шукав я свого хрещеного батька, доки не прийшов до князя Адама Вишневецького...

Юрій Мнішек увесь час мовчав, підкреслено шанобливо слухаючи царственого гостя.

Хоч і мав царевич багатий одяг та пишне оточення, але вродою він не відзначався, щоб не звинуватили автора в художньому домислі, дамо слово найґрунтовнішому знавцеві періоду смути в московській державі Миколі Костомарову. В тритомній історії московської смути, виданій майже півтора віку тому, він так описує зовнішність лжецаревича:

«Років двадцяти, худорлявий, невеликого зросту, з русявим волоссям, лице у нього круглувате, некрасиве, смугляве, великий