Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

крісла, аби не зісковзнути, та одначе — ура! — дожила до величних дев’яноста восьми років! Тих років навіть стачило, щоби пережити Першу світову війну.

Три місяці тому представник мерії приніс пані де Ганс торт на честь дня народження, адже вона була найстарішою мешканкою округу. Її всадовили за стіл, аби сфотографувати для місцевої газети, проте, коли на мить відволіклися, вона гепнулася головою в торт зі збитими вершками. Вийшло чудове фото. На жаль, директорка не дозволила опублікувати його в газеті. Представник мерії, який так прагнув побачити своє фізію у пресі, замовив нового торта, однак до того часу пані де Ганс вже геть вийшла з ладу і її так і не змогли відремонтувати.

Тепер її більше ніхто не потривожить. Хоча значної різниці поміж нею живою і впокоєною я не бачу.

На кремацію я, мабуть, не піду. Тепер це занадто важкий тягар для мене.

Четвер, 24 січня

Атмосфера у притулку аж ніяк не поліпшилася. Уже більше ніж тиждень земля вкрита снігом, дує лютий східний вітер, тож усі сидять у приміщенні, почуваючись якимось птахами у клітці. Короткі денні прогулянки та одне чи два доручення — ось нормальна активність і нормальний плин життя тут. Побільшало часу для стеження одне за одним. День має чимось наповнюватися.

Учора, прагнучи вдихнути ковток свіжого повітря, я спустився вниз і присів на лавку перед входом. Не просидів там і кількох хвилин, як швейцар зауважив, що там мені сидіти не варто. Дриґотливий немічний старий пеньок біля входу — то не дуже добре для справи. «Хіба ви не можете дивитись у вікно?»

Я пробурмотів: «Мені просто захотілося висунути носа і вдихнути свіжого повітря».

«Ваш ніс, пане Груне, вже почервонів і протікає».

Пан Хогдален уже кілька місяців роз’їжджає на мобільному скутері. Три дні тому його син, власник майстерні, забрав батьків скутер додому, а сьогодні вранці повернув. Прокачаний. Спойлери, надширокі шини, нове сидіння, акустична система з динаміками, сурмою та ще й вишенькою зверху — повітряна подушка. Усе це геть зайве, проте не менш дивовижне. Хогдален, бундючний, немовби павич, безкінечно роз’їжджає навколо будинку. Звісно ж, не обійшлося без ницих коментарів, але, на щастя, було і трохи компліментів. А це, зрештою, головне, адже так? Жити і займатися улюбленою справою.

У вранішній газеті опублікували некролог продюсерки ток-шоу Еллен Блейзер. Мені от цікаво, скільки некрологів газети тримають напоготові, просто про всяк випадок? Цікаво, чи назвуть мені їх кількість, якщо я зателефоную до редакції? Або, якщо конкретніше, чи міг, наприклад, Нельсон Мандела, попросити показати йому його власний некролог і чи дозволили б йому внести якісь зміни?

П’ятниця, 25 січня

Сьогодні я таки зміг трохи пройтися до того, як втрутилася доля. Мотоцикл ледве не змів мене з тротуару, а вже за мить я усвідомив, що лежу горілиць на землі.

«Поводься так, наче нічого не сталося» — це рефлекторна реакція на такі ситуації, і вона ще й досі працює бездоганно. Я підвівся, обтрусив пальто від снігу й роззирнувся довкола, чи, бува, хтось не помітив, як я гримнувся. На щастя, цікавих не виявилось, і я, неушкоджений, побрів назад у притулок. Проте коли я привітався зі швейцаром, той вражено витріщився на мене:

— Що з вами трапилося?

— Нічого. Я лише підсковзнувся.

— Нічого? У вас кров!

Я помацав місце на вилиці, куди він тицьнув пальцем, і, справді, відчув щось липке. Медсестра, до якої мене відіслали, негайно почала бурчати щось про шви, відтак, якщо обійтися без розведення баляндрасів, ми з моєю закривавленою макітрою півтори години просиділи у відділенні невідкладної допомоги, і тепер в мене на голові красується білий тюрбан, через що я намагаюся якомога більше сидіти в кімнаті, аби в мене не тицяли пальцями.

«Болить?» Зазвичай все починалося саме так, але рано чи пізно закінчувалося словами: «Вам і справді не варто виходити за такої слизоти». Ото ще той головний біль!

«Цей білий чепчик так тобі личить». Заходив Еферт, аби посипати ще дрібку солі на рану. Якщо колись забракне солі, Еферт має вдосталь у власному арсеналі.

Аби відплатити йому, я розгромив його в грі у шахи. Зазвичай я ставлю собі за ціль справедливе й неупереджене завершення гри, коли спочатку перемагає один, а потім інший, проте цього разу, на його жах, я поставив йому шах і мат за п’ятнадцять хвилин.

— Та ґуля на голові схоже пішла тобі на користь, — відзначив він. — Що б там не було, а з твоєю грою в шахи вона творить дива.

Я відповів, що сподіваюся, що вона творитиме дива і завтра за грою в більярд.

— Ага, от тільки пам’ять тебе підводить, Хенку, тому що більярд за три дні.

Еферт мав рацію. Дивно, що я помилився.

Субота, 26 січня

Остання субота місяця — вечір бінґо. Старигани із залежністю від азартних ігор змагаються за коробку шоколадних цукерок з вишневим лікером. Голова Спілки пожильців поклав на себе обов’язок вигукувати номери. Навіть не думайте розкрити рота, доки він у