Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

Після прибирання розпашілі та спітнілі, засипані дрібними травинками, ми їхали до крамнички Голдерсона, де досхочу ласували шипучою содовою з холодного келиха.

У кінці аптеки був довгий коридор, а далі — складське приміщення. Зазвичай усе занавішували, але не того разу. У жовтому світлі голої лампочки, що звисала зі стелі, виднілися силуети трьох чоловіків. Вони сиділи на кошиках. Двоє — Гас і сержант у відставці Доул, якого ми зустріли у відділку, — попивали щось із темних пляшок: найімовірніше, то було пиво. Не пив лише пан Голдерсон. А Доул продовжував:

— Хлопчисько справді трохи відставав у розвитку, проте Боббі — не глухий. Він не міг не чути потяга.

— Може, він заснув, — припустив Голдерсон.

— На колії? Це наче лежати на ліжку із цвяхів, як ото роблять шейхи.

— Факіри, — поправив його Гас.

— Га?

— Кажу, що це не шейхи роблять, а факіри.

— Яка різниця?

Доул кілька разів поспіль гучно надпив зі своєї пляшки.

— Я лише намагаюся сказати, що не все так просто, як нам здається. Я стільки морочився з тими волоцюгами біля залізниці. А вони ж справжні виродки! Побий би їх трясця, що в тих головах.

— Це правда, але ж не всі такі, — відповів Голдерсон.

— Якийсь покидьок, не той час і місце. Боббі був таким простаком, що міг стати занадто легкою здобиччю.

— Ти справді так думаєш? — уточнив Гас.

— Якби ж ти знав, із чим мені доводилося мати справу протягом служби, тебе знудило б, — сказав Доул. Він підніс пляшку до рота, аж тут помітив нас із Джейком біля прилавка. Було очевидно, що ми підслуховували. Він опустив пиво і махнув нам рукою. — Гей, ви, ідіть-но сюди.

Джейк зиркнув на мене. Приєднуватися до тієї чоловічої компанії йому кортіло найменше. Мені ж ця нагода видавалася досить привабливою. Я сповз зі стільця. Джейк неохоче пошкандибав слідом.

— Ти син священика?

— Так, сер.

— Тобі колись доводилося гратися біля колій?

Він уже запитував це в мене кілька днів тому в поліцейському відділку. Я не знав, що змусило його поцікавитися знову. Можливо, ті дві порожні пляшки з-під пива біля кошика, або ж він просто забув мою відповідь. А може, й фах спонукав його ставити ті самі запитання по кілька разів, щоб перевірити мою реакцію. Я не повівся.

— Ні, — збрехав я знову, як і тоді.

Він перевів погляд, трохи схований під пласким широким лобом:

— А ти?

Джейк змовчав.

— Так, хлопче?

Джейк скривив рота, докладаючи зусиль, щоб відповісти.

— Ну ж бо, кажи вже нарешті.

— Він заїкається, — повідомив Гас.

— Це я бачу, — урвав його Доул. — Кажи, як є.

Доул добряче налякав Джейка. Настільки, що брат підкорився йому. Він скривився, й від люті та через власне безсилля його обличчя вкрилося глибокими зморшками. Джейк поглянув на Доула. Урешті-решт йому нічого не залишилося, тож він з усієї злості закивав.

— Так, грався.

Я ненавидів сержанта, бо він, аби отримати необхідний результат, змусив Джейка мучитися.

— Їхній батько не дозволяє хлопцям гратися біля залізниці, — повідомив Гас.

— Думаєш, це хоч якось їх стримує? — у Доулевому погляді читалися іскорки змови, ніби він знав щось про мене, проте не звинувачував. Ніби ми були брати.

Я відступив на крок назад, сповнюючись іще сильнішою ненавистю:

— Ми вже можемо йти?

— Звичайно, — Доул відпустив нас так, наче ми були підозрювані, яких він вирішив не чіпати.

Я поклав руку Джейкові на плече. Той стояв злий як чорт, втупившись у підлогу. Він повернувся, ми вийшли, а чоловіки залишилися. Сержант нишком посміювався за нашими спинами, й усі розуміли чому.

Надворі все тануло від спеки. Розпечене сонце так нагріло тротуари, що, здавалося, підошви кросівок от-от сплавляться. Дьоготь, яким заліпили дірки у бруківці, перетворився на клей. Довелося йти обережно, щоб не забруднитися. Ми проминули перукарню Бона Тона з її невимушеним чоловічим сміхом та ароматом олії для волосся. Потім банк, який у тридцяті пограбували Флойд та хлопці Ма Баркер. Справа, що надовго закарбувалася в моїх думках та уяві. Проходили один за одним повз магазини — всі порожнісінькі. Спекотного липневого дня місто дрімало. Нарешті дісталися