Сергій Бут - «Аляска»

— Від них не сховатися. Від в’язниці я, братане, ховаюся, від в’язниці. Гаразд, лягаймо, бо забалакалися ми з тобою.

Міхаель повернувся до Антона спиною, демонструючи цим неетичним жестом завершення розмови, але новоприбулець несподівано спитав пошепки:

— Ти в привидів віриш?

— До нас вже дійшли чутки, що він тебе переслідує, — відмахнувся Міхаель байдуже.

— Я серйозно, — наполягав рятівник.

Насторожений голос сусіда змусив Міхаеля повернутись і дати не менш серйозну відповідь:

— Нікому про це не розповідай, інакше матимеш тут довічну прописку.

На цьому їхній діалог скінчився. Міхаель відвернувся до стіни, бажаючи поринути в сон, Антон же накрився з головою простирадлом.

Клаптик легкої тканини видався свинцевим листом, що вдавлював своєю вагою Антонове тіло в пружинне ліжко. Не менш тяжкими виявилися роздуми, що насунули після відвертих оповідок сусіда. Гримуча суміш людських трагедій і сутички з санітарами зрушила відчуття безпеки, що виникло в стінах лікарні в перші дні шпиталізації. Та найдужче чоловікові докучала фата-моргана, побачена в морі!

У таких роздумах Антон засинав. Власна біда замінила горе чужих людей, і, будучи певним, що ніхто з них зараз не загрожує його життю, він пірнув у царство Морфея.

Перешіптування хлопців не давало спокою одному пацієнтові з їхньої палати. Він скоцюрбився під простирадлом і уважно дослухався до розмови, яка щойно звучала на низьких тонах. З відомих лише йому причин Бемоль маскувався під сплячого, і почуте його занепокоїло більше, ніж товаришів.

У задимлений кабінет увірвалося сонячне проміння. Власник апартаментів і всієї психушки, загасивши сигарету в попільничці, дощенту набитій недопалками, звернувся до тендітної жіночки, яка труїлася шкідливими випарами, сором’язливо стискаючи в руках ридикюль із чорного дерматину. Дамі забракло сміливості розпочати делікатну розмову, пов’язану з її чоловіком, отож Павлович — лікар, цар і бог цього закладу — взяв ініціативу у свої руки.

— Ви проходьте. Сідайте.

Чоловік вказав поважним жестом на стілець перед собою, оголивши зап’ясток правої руки, на якому наколота гадюка обвивала ніжку чаші — впізнаваний символ медицини. Жіночка пройшла кілька кроків і обережно приземлилася на стілець. Її строгий сірий сарафан, обтягнутий на талії чорним паском з елегантною брошкою у формі медузи Горгони і в тон блакитному шаликові, що обвивав шию жінки, створював їй образ суворої вчительки, який чомусь нівелювався в тумані тютюнового диму. Дама кашлянула, натякаючи на шкідливе її здоров’ю задимлене повітря, але Павлович не звернув на це жодної уваги. Він тут господар!

Нарешті з вуст гості злетіло пояснення її візиту:

— Доброго ранку. Я знову з тої самої причини, — обережно почала вона.

Павлович вільготно розвалився в м’якому кріслі, почуваючись абсолютним володарем ситуації. Його щоки поросли важкими бакенбардами, які переходили в пожовклі від тютюнового диму вуса. Якби не вбогий інтер’єр власного кабінету й лікарський халат, він скидався б на джентльмена, з келихом віскі й сигарою в руці, що вислуховує бідкання покоївки на дощову погоду.

Лікар розчинявся у власних думках, обмаль зважаючи на жінчине патякання. Він волів би уникати цих ліричних відступів, автори яких виставляли себе в кращому світлі, а запроторених ними ж до психушки родичів обмовляли, як останніх покидьків. Щоразу це відбувалося за тією самою схемою, яка вже втомила його, проте реабілітація ним же репресованих пацієнтів у таких угодах не передбачалася.

Голос жінки вирвав його з задуми й повернув до кабінету.

— Його пиятика дошкуляє мені й діткам, які приходять на приватні заняття. Ще трішки — і розпочнуться канікули, а з ними й закінчиться моє вчителювання.

Несміливим жестом учителька дістала з сумки білий конверт і простягла його психіатру. Не соромлячись ані пакунка, ні відвідувачки, Павлович грубими пальцями підтягнув його до себе. Уважно слухаючи нарікання співрозмовниці, він зазирнув усередину, на позір оцінюючи кількість отриманих купюр. Заради пристойності лікар перепитав:

— Може, ми його до звичайної наркології скеруємо?

Жінку пересмикнуло. Невже цей лікар вирішив спекатись її чоловіка всупереч попереднім домовленостям? Такий перебіг подій її аж ніяк не влаштовував, тому вона поспішила розповісти про гіркий досвід лікування її чоловіка в наркологічній клініці:

— Був він там — не допомогло. Під час лікування зірвався, потрощив обладнання, побив лікаря й санітарку, ще й спирт намагався викрасти. Удруге відмовились його брати. Добре, що Віталій, мій учень, згодився помогти. Навіть не знаю, що б я робила…

Раптом з її очей полилися сльози. Цей інструмент маніпулювання вона викликала штучно, але майстерно. Своє розчарування жінка підсилила фразою:

— Господи, який сором!

Павлович вловив жіночі хитрощі, але, одержавши дещо цінніше за жінчині сльози, вирішив підіграти своїй гості.

— Ну, перестаньте. Ми в курсі ваших проблем і вже сьогодні почали їх розв’язувати. Анатолій чемно пройшов перші процедури. Ми зробимо все, щоб його перебування в нас виявилося для всіх корисним.

Після цих слів Павлович підійшов до сейфа й вийняв звідти грубий зошит, з яким повернувся до свого місця під жвавий лемент жінки.

Зрадівши порозумінню, учителька знову защебетала:

— Я така рада, що ви мене розумієте. Робіть, як належить, Веніаміне Павловичу, а я потім ще прийду. Принесу те, що треба.

Павлович напустив на себе серйозності, виказуючи мовчазну згоду й даючи