Жослін Сосьє - Дощило птахами

й поснідавши смаженою картоплею зі шкварками, Том вирушав до хатинки Чарлі. Щоранку Том проходив повз хатку Теда і позирав на димар. Як би не виходив дим — рівнесенько, покашлюючи, малесенькими клубками чи густою хмаринкою, — щоранку Том доповідав про це Чарлі під час першої бесіди.

Дим, що виходив із димаря, був найнадійнішою ознакою того, що Тед уже встав, розпалив грубу і смажить картоплю зі шкварками, повертається до вчорашніх міркувань і починає день досі живого одинака.

Я так само позирав на димарі. Готувався до того, що одного дня смерть випередить мене. Дивно, але я гадав, що першим вона забере Тома. Він був наймолодший, досі переймався перипетіями минулого, ніколи не сидів на одному місці, постійно щось розповідав. Однак Том дуже тужив через помилки юних років, а ще він мав лише одне око, важко дихав і накульгував. Мені завжди здавалося, що йому чогось бракує, проте він тримався гідно.

Смерть вони обговорювали так само, як і погоду, тож я мусив звикати.

— Чудова днина!

— Еге ж, сьогодні й померти можна.

Ні сумно, ні болісно — звичайний факт у плетениці інших. Старіння, забуття, повна свобода — зокрема й від себе самих — лише потішали їх. Вони почувалися так, ніби замели за собою сліди.

Чарлі і Том за звичкою дражнилися:

— Що, Чарлі, загнешся нарешті сьогодні?

— Ще одна така ніч — і завтра мене не стане. Та якщо завтра, то конче надвечір! Я завжди мріяв померти при заході сонця.

— Отже, завтра на смерку.

— Точно, на смерку. Втім, якщо смерть забариться, то перенесу на пізніше. Не хочу вмирати у темряві.

— Ти ба! Дорогенький, як коверзуватимеш, вона ніколи не прийде, ти перетнеш сторічну межу і — гоп! — будеш справді старий, старезний, а старий ти не вартий нічого, навіть власного гівна!

Тоді звертається до мене:

— Бач, який упертюх — ніяк не наважиться ґиґнути!

І знову вони мовчать. І нікого це не бентежить. Ми звикли до пауз, коли кожен наздоганяє власні думки.

Проте цього разу мовчали довго, важкою туманною тишею.

Я вже знав, що розмова продовжиться чимось химерним, аж ось Чарлі скарлючився болісно над горнятком, поспіхом зирнув на мене і знову схилився над чаєм — ніби те, що він скаже, стосувалося саме його.

— Помер Тед.

Авжеж — я цього чекав, це мало колись відбутися, проте я був не готовий, бо ми завжди не готові, і це мене вразило. Ніби ножем угатили.

Здавалося, ніби Теда створено для вічного життя — він не міг померти у власному ліжку, як інші, не залишивши жодного сліду, крім занімілого димаря!

На ньому були лише тільник та кальсони; ковдра вкривала тіло до половини. Старі не помітили ні слідів боротьби зі смертю, ні — квапливо зазначив Чарлі — піни на вустах.

— Ви впевнені, що піни не було?

Я лише хотів переконатися. Вигадка зі стрихніном ніколи мені не подобалася — авжеж, для них це був, звісно, жарт, проте мені краялося серце.

— Він помер власною смертю, — ствердив Том.

А Чарлі додав, що Тед настільки тішився можливості нарешті піти, що навіть заусміхався.

— Усмішка мертвого — це ніби останній вияв увічливості.

Важко було уявити усмішку трупа — я жодного разу не бачив Теда усміхненим.

Я попросив показати, де його поховали.

Тож ми вирушили. Попереду пси, потім Чарлі, який ступав важким мовчазним ведмежим кроком, а поруч дріботів Том, я ж завершував цю ходу. Здавалось, ніби ми тішимося чудовому літньому дневі, квапимося до справ, а Тед звично сидить на пеньку перед дверима і чекає на нас. Проте він уже ніколи не працюватиме поруч із нами. Ми вже не валитимемо для нього дерев, не прибиратимемо у хатинці, не доглядатимемо за стежками, не полюватимемо на лося. Десь глибоко під землею усміхався труп Теда.

На могилі вже повитикалися кущики трави. Звичайний прямокутний насип занадто скромних розмірів як для такої людини, якою був Тед. Зовсім поруч, за кілька метрів — хатинка: нежива, занімілий димар. Наші думки снували довкола неї. Пагорбок під ногами не мав жодного значення — справжнім надгробком Тедові була хатинка.

Треба було зайти. Я не знав, навіщо — віддати останню шану чи просто з цікавості. Проте був певен — треба зайти до хатинки, побачити те, на що він дивився усі ці роки, відчути запахи, що оточували його. Бачити, чути, торкатися. Насититися життям Теда і попрощатися з ним.

І ми зайшли. Спершу я, а за час — спроквола — Чарлі з Томом. Вони вже заходили, щоб винести тіло, проте ось зараз чомусь злякалися.

На перший погляд, Тедове житло нічим не відрізнялося від хатинки Чарлі. Одна кімната, двадцять квадратних метрів. Два вікна, одне навпроти другого. Під тим, що праворуч, стара емальована чавунна мийка та кухонна стійка — кілька дощок, покритих лінолеумом; стійку завершувала груба — найважливіша річ у хатинці. У глибині, в найтемнішому закутку — спальня: матрац на дерев'яній рамі, грубо обтесаній сокирою, їдальня, всупереч правилам, містилася в другому темному куті. Також похапцем тесаний стіл та один-єдиний стілець. Авжеж, гостей Тед не приймав. А у найсвітлішій частині