Андрій Цінцірук - Коло Елу

– І як ця краля називається?

«Судячи з усього, цей великий дядько – веселун», – подумала Ганна-Софія, але вголос назвала своє ім’я:

– Ганна-Софія.

Чоловік аж присвиснув:

– Серйозно. А я просто Йван, хоча ні, офіційно вуйко Йван, – і, задоволений своїм жартом, голосно розреготався.

Бабця також усміхнулась і пояснила:

– Дядько Йван – двоюрідний брат твоєї мами. Вони разом до школи ходили. Інколи в дощ, коли було болото, він її навіть на плечах носив.

– Та що там носити, вона була легка, як пір’їнка. – Тут чоловік раптом став серйозним і промовив: – Гарна людина була твоя мама, хай їй земля буде пухом, – і при цьому перехрестився.

Виникла якась незручна тиша. Бабця вирішила перервати її й запитати у вуйка Йвана:

– Що там сьогодні коло?

– Та, слава Богу, уже кілька тижнів не піднімає хреста. – Чоловік знову перехрестився.

– Ходімо ми далі. – Бабця взяла онуку за руку.

– Та й мені треба бігти, потім зайдете до мами, – чи то запитував, чи то просив велетень і, звертаючись до Ганни-Софії, продовжив: – А ти дивись, якщо хтось образить, одразу до мене. А ще краще одразу їм кажи, що ти племінниця Йвана. Ніхто й пальцем не зачепить.

Чоловік по-змовницьки підморгнув дівчині й побіг далі.

– От жартун, зовсім не змінюється. Який був хлопчаком, такий і залишився. А в самого вже четверо дітей.

– А що це він говорив про свою маму? Хто вона?

– Я тобі вже казала, що Йван – двоюрідний брат мами, а ми з його матір’ю рідні сестри.

– Бабуню, а чому ти про неї мені ніколи не розповідала?

– Та для чого розповідати. Краще раз побачити, ніж сто разів почути. Якось зайдемо до неї на гостину.

Бабуся махнула рукою: мовляв, пішли далі. Певний час на їхньому шляху ніхто не траплявся. Та от біля одного подвір’я вони побачили кількох людей, які щось голосно обговорювали. Бабця з онукою підійшли ближче.

Ганна-Софія зупинилася. Тільки тепер вона побачила колесо, що висіло на тополі. Дівчина підійшла ближче й почала його розглядати. Коло було сплетене з лози. З одного боку був причеплений хрест, з другого – невелика, вистругана з дерева лялька. Софійці стало трохи моторошно, вона обернулася, поглядом шукаючи бабцю, і почула поруч голос:

– Я тут, не бійся.

– Я й не боюсь, – ображено відповіла дівчинка й запитала: – А що це?

– Це коло Елу.

– Коло Елу… Я багато чула про нього. Для чого воно?

– Воно щодня повідомляє людям, чи хтось народився на хуторі чи помер. – Випереджаючи наступні запитання, бабця продовжила: – Якщо коло повернулося так, що зверху хрест, то хтось помер. А якщо згори лялька – чекай народження дитини.

– А сьогодні? – запитала Софійка.

– Сьогодні немає ні померлих, ні народжених. Бачиш – і хрест, і лялька стоять горизонтально.

Лише тепер зрозуміла дівчинка, про що розмовляли бабуся з вуйком Йваном.

– А хто це придумав і навіщо? – запитала Ганна-Софія.

Бабця на хвильку задумалася, окинула поглядом людей, що стояли поруч (вони вже не гомоніли, а прислухалися до їхньої розмови) і відповіла:

– Ходімо, удома все розповім.

І вони вирушила назад до бабусиної хатини. По дорозі таки зайшли до Йванової матері. Звали її Мариною. Вона геть зовсім не була схожа на бабусю: трохи старша за Віру Петрівну й надзвичайно худа жінка. Старенька дуже добре прийняла їх.

– Нарешті ти привезла дівчинку, – дорікнула господиня Вірі Петрівні. – Ох, як схожа ти на маму…

Ганна-Софія відчула, що бабця трохи напружилася, та Марина якось сумно подивилася на неї й на мить заплющила очі, мов подаючи сестрі знак.

– Хочеш, щось цікаве покажу? – і, не чекаючи відповіді, пішла до невеликої будівлі біля хати.

Дівчинка подивилася на бабцю. Та кивнула на знак згоди.

– Іди, звичайно.

Коли пані Марина відчинила двері й вони зайшли в приміщення, дівчина зойкнула. Величезна кімната була заповнена травами та квітами, деякі з них були засушені, інші – зовсім свіжі, частина зілля лежала на полицях, котрісь пучечки звисали просто зі стелі. Посеред кімнати стояв великий стіл, а на ньому були складені в акуратні рядки наповнені різнокольоровою рідиною слоїчки.

– Оце так! – вражено вигукнула Ганна-Софія.

Звичайно, у бабці дівчинка також бачила кілька жмутків трав та настоянки. Але щоб стільки…

– Тут є ліки від багатьох хвороб, – задоволена справленим враженням, заговорила бабуся Марина.

– І що, ви всіх на хуторі лікуєте?

– Не тільки, – усміхнулася жінка, – буває, навіть із міста приїжджають.

– А в мене батько також лікар, – похвалилася дівчинка.

– Я знаю, – відповіла жінка, – та я не лікар. Людина повинна лікуватися сама. Я ж даю їй тільки той шматок природи, який допоможе.

Ганна-Софія та Віра Петрівна трохи погостювали в пані Марини й повернулися додому. Лише багато