Chigozie Obioma - Рибалки

Покарання було суворим. Батько змусив нас рахувати отримані удари. Ікенна і Боджа, простягнувшись на столі зі скатаними донизу шортами, налічили відповідно двадцять і п’ятнадцять, тоді як ми з Обембе нарахували по вісім ударів кожен. Мати намагалася втрутитися, але її відштовхнуло суворе батькове попередження, що як вона заважатиме, то теж отримає своє разом із нами. Зважаючи на те, як сильно розсердився, він міг говорити це цілком серйозно. Батька не зворушили ані наші крики, писки й верески, ані материні благання, і він продовжував нас шмагати, втовкмачуючи нам, як він працює, щоб заробити для нас гроші, і люто випльовуючи слово «рибалки», а тоді повернувся до своєї кімнати, закинувши батоги на плече й залишивши нас триматися ззаду за штани й рюмсати.

Вечір після прочухана був жорстоким. Як і мої брати, я відмовився від вечері, попри голод і принадні аромати смаженої індички та плантанів — рідкісної страви, яку приготувала мати, знаючи, що гордість не дозволить нам вечеряти, і сподіваючись покарати нас ще сильніше. Взагалі, до того дня додо (смажені плантани) не готувалося в нашому домі дуже давно. Мати наклала на нього заборону роком раніше, після того як ми з Обембе поцупили кілька шматків із холодильника, а тоді збрехали, що бачили, як додо поїли пацюки. Мені страшно хотілося вибратися тихенько з кімнати й узяти з кухні одну з чотирьох тарілок, у які мати насипала наші порції страви, але я не смів цього робити, бо боявся, що цим зраджу братів, які замислили голодування на знак протесту. Цей невтамований голод посилив мій біль, тож я плакав до пізньої ночі, аж поки не поринув у сон.

Наступного ранку мати розбудила мене, поплескавши по плечі й сказавши:

— Прокидайся, Бене, прокидайся. Батько хоче тебе бачити, Бене.

Кожна клітина мого тіла горіла вогнем. Здавалося, що на сідницях стало більше плоті. Однак мене втішило, що наше голодування не триватиме увесь наступний день, як я побоювався. Ми ж бо завжди після таких суворих покарань копилили на батьків губи і якийсь час уникали і їх самих, і їжі, щоб відплатити їм і — якщо пощастить — змусити їх вибачитися й замиритися з нами. Але цього разу ми не мали нагоди так вчинити, бо батько сам покликав нас до себе.

Щоб підвестися з ліжка, я спочатку підповз до його краю, а тоді повільно опустив ноги, і вмить мої сідниці пронизало цвяхами болю. Коли я увійшов у вітальню, там і досі було напівтемно. Минулого вечора вимкнулася електрика, і зараз вітальню освітлювала лише гасова лампа, що стояла посеред столу. Боджа, який з’явився в кімнаті останнім, прийшов накульгуючи й кривлячись за кожним рухом. Коли ми всі розсілися по місцях, батько довго на нас дивився, поклавши підборіддя на руки. Мати, яка сиділа обличчям до нас на відстані простягнутої руки від мене, розв’язала з одного боку сповивальну раппу, зв’язану вузлом під пахвою, і підняла бюстгальтер. Її кругла, наповнена молоком цицька одразу зникла в крихітних обіймах Нкем. Немовля пожадливо накрило ротом округлу, темну й пружну пипку, мов тварина, яка накинулася на свою здобич. Батько з цікавістю подивився на пипку, а коли та зникла з очей, зняв окуляри і поклав їх на стіл. Щоразу, як він знімав окуляри, наша з Боджею разюча схожість на нього — темна шкіра й голова у формі квасолини — проступала ясніше. Ікенна й Обембе були загорнуті у материну шкіру кольору термітника.

— Гаразд, слухайте всі, — сказав батько англійською. — Те, що ви зробили, завдало мені болю з кількох причин. По-перше, перед тим, як поїхати, я казав вам не завдавати клопотів матері. А що ви зробили? Познайомили її — і мене — з батьком усіх клопотів.

Він переводив погляд з одного обличчя на інше.

— Слухайте мене, те, що ви зробили, було дійсно погано. Погано. Як діти, які отримують західну освіту, можуть брати участь у такому варварському промислі? — На той момент я ще не знав слова «промисел», але через те, як батько викрикнув його, я зрозумів, що слово це лихе. — І, по-друге, мене і вашу матір жахнули небезпека і ризик, на які ви пішли. Це геть не та школа, до якої я вас послав. Ніде навколо тієї смертоносної річки ви не знайдете корисних книжок. — Далі він говорив зі смертельно серйозним обличчям, піднявши руку в королівському жесті: — Попереджаю вас, друзі мої, — будь-кого, хто принесе до цього будинку зі школи погану оцінку, я відправлю в село працювати на фермі або збирати пальмовий сік на вино — ogbu-akwu.

— Боже борони! — відкинула таку перспективу мати, клацнувши над головою пальцями, щоб відігнати сповнені негативної енергії батькові слова. — Ніхто з моїх дітей туди не потрапить.

Батько сердито глянув на неї.

— Так, Боже борони, — сказав він, передражнюючи материн турботливий голос. — Як Бог може їх уборонити, якщо просто під твоїм носом, Адаку, вони шість тижнів ходили до тієї річки? Шість. Повних. Тижнів. — Він похитав головою, відраховуючи шість тижнів на пальцях. — А тепер слухай, подруго моя, ти мусиш упевнитися, що вони читають свої книжки. Чуєш мене? І зачинятимешся ти тепер о п’ятій, а не о сьомій. І не працюватимеш у суботу. Я не допущу, щоб ці діти скотилися в прірву в тебе під носом.

— Я почула тебе, — відповіла мати мовою іґбо, цмокаючи язиком.

— Загалом, — продовжував батько, обводячи очима наше розірване півколо, — відтепер стримуйте свої примхи. Намагайтеся бути хорошими дітьми. Нікому не подобається шмагати власних дітей. Нікому.

Примхами, як ми зрозуміли з багатьох прикладів батькового використання цього слова, було потурання непотрібним бажанням. Він хотів ще шось сказати, але його урвав вентилятор на стелі, що раптово ожив, сповістивши про несподіване відновлення постачання примхливої електрики. Мати увімкнула електричну лампу й прикрутила ґнота гасової. У запалій тиші я перевів погляд на календар, бо саме на нього падало електричне світло: хоч тепер був уже березень, календар і досі був на лютневій сторінці, що зображувала орла в польоті — із розправленими крилами, витягнутими лапами, загнутими кігтями і ясними сапфіровими очима, що дивилися в об’єктив. Його велич накривала усе аж до горизонту, зображеного на тлі,