Іван Іванович Білик - Яр

вчасно випросили в сільраді довідки про благонадійність і завербувалися «на Домбас». Але мої дід із бабою, а незабаром після них і молодші братики Колько та Ванько померли з голоду.

Коли розтанув сніг, доведені до розпачу люди, не змовляючись посходилися до гамазею, де було замкнено «сіменний хвонд», і ломами та сокирами розбили двері. Але гамазей виявився порожнім, наче церковний бабинець. «Сіменний хвонд» був останньою надією, тепер і вона погасла, люди вже навіть думкою не мали за що триматися. Вони почали масово мерти.

Я пішов до дядька Йовхима і сказав:

— Ми записалися до колгоспу, дайте нам хоч пуд того чортового «сіменного хвонду», чи як ви на нього кажете, бо не дотягнемо до весни.

Дядько Йовхим огризнувся:

— Що я тобі його — народю?

Тоді повагався й одрізав, добувши з-під перини, чорного, мов грязюка, півхліба. Я не мав сили відмовитись од такої подачки. Але того півбуханця вистачило ненадовго. А коли мої малі брати повмирали, я пішов до дядька Йовхима, тепер уже в сільраду, і поклав йому під носа свій комсомольський квиток. Дядько Йовхим погортав його, обтер для чогось полою старого сталінського френча й засунув до бічної кишені. Він не був ні комсоргом, ні парторгом, а головою сільради, але не став пересилати мене по інстанціях, лише сказав, дивлячись повз мене:

— Ти той, як його... коли що, то той...

Певно, хотів сказати, що збереже мого квитка, хай усе встаткується, але в ту мить мертві братики заступали мені все на світі. Я більше не думав про комсомольський квиток. Удома батько й мати ходили тінями, вони нічого мені не казали, але я був певен, що вважають мене винним за смерть Колька та Ванька. Я мовчки дістав з-поміж книжок складений учетверо літографічний портрет Павлика Морозова. Такий самий портрет висів і в нашій школі, й у сільській та районній бібліотеках: Павлик Морозов, який вивів на чисту воду свого ідейно несвідомого батька; Павлик Морозов, що був нашою провідною зіркою. Я хотів був спалити його на припічку, але в печі не горіло, а сірників не було, тож порвав портрет на дрібні шматочки й укинув у помийницю.

Але діда з бабою та братиків я цим не воскресив.

А це тепер мені раптом знову наснився Павлик Морозов, з якого, власне, усе й почалось... Я спробував розшукати причину, чому мені наснилося саме це. Попереду видніли перші урвища яру, десь між третім і четвертим його рукавами лежало наше містечко, теж назване Яром. Може, це стало причиною мого сновидіння?..

Максим спробував пригадати, коли востаннє був отут, на узліссі Діброви, але книга нам'яти зберігала інші картини, тільки не цю. День минав дуже повільно, сонце наче прикипіло до неба, неспроможне подолати останньої чверті свого денного маршруту. Але воно більшало, набрякало кров'ю, і це було гарантією того, що все рано чи пізно кінчається.

Бо сили в Максима вже кінчилися давно. «Ще одного такого дня я просто не витримаю», — подумав він і надзусиллям волі змусив себе повернутися вглиб Діброви. Кожен крок назад подовжував дорогу, яку йому належало подолати сьогодні ввечері або вночі. Ноги зрадливо тремтіли, зараз не завадило б виспатись чи бодай полежати, але Максим боявся лягати, він уже сам собі не довіряв. Максим на мить завагався — чи не піти протилежним берегом яру, щоб глянути здалеку, що робиться в містечку. Але ширина яру в тому місці сягала двох кілометрів, а з такої відстані він нічого не зміг би розгледіти, тож не мав права й ризикувати.

Максим вирішив заглибитися в Діброву й діждатись вечора там. Він зайшов метрів на сто в дуби й сів під крислатим деревом, яке низько над землею схилилося кострубатим віттям, і вирішив більше не стерегтись, поспати, спершись натомленою спиною на ребристий стовбур.

У такому положенні він міг би поспати дві або три години, не більше, але цього було недосить для відновлення сил. Максим більше не стримував повік, які просто самі злипались, та раптом побачив перед заплющеними очима горбик каміння — і сонливість ураз розвіялася. Під тим горбиком лишився лежати він, Максим Архипович Нетреба, а тут, у Діброві над яром, якщо вірити документам, що донедавна належали іншому, тепер сидів Яким Єлисейович Литовченко.

Хоча й цих документів у Максима вже не було: вони лишились у тій клятій в'язниці, у якій він тільки випадково не розпрощався з життям.

Згадавши про цей випадок, Максим невесело посміхнувся. Скільки разів на своєму недовгому віку він уже мовби назавжди й остаточно прощався з життям, але, певно, досі йому не було писано. Може, невблаганна парка сьогодні переріже його нитку?

Це не було виключено. «Я навіть не маю уявлення, що робиться в Ярі та чия там зараз влада», — подумав Максим і з подивом усвідомив, що йому стало зовсім байдуже до всіх на світі парок та їхніх благеньких ниток життя. Максима посіла така клейка апатія, що коли б оце за два кроки від нього виросла постать у сіро-зеленій формі тюремного охоронника, він би й не ворухнувся. «Навіть якби охоронник нацькував на мене спеціально натасканого табірного пса-людолова», — подумав Максим.

І раптом у ньому неначе розкрутилася якась туга пружина — аж у серці кольнуло. «Як же це я став таким байдужим», — промайнула в нього думка. Після всього, що трапилося й що пережив, раптом опустити руки? Може, це я вві сні?

Він спробував прокинутись, покрутив головою й розглянувся навкруги, а тоді почав через силу підводитися, чіпляючись долонями за шкарубкий стовбур. Та лише коли вийшов з-поміж низько розрослого віття, раптом збагнув, що аж тепер прокинувся. «По-заячому спав, з розплющеними очима», — з припізнілим жахом подумав він. Чи варто було долати стільки тисяч кілометрів, продираючись крізь пастки наглої смерти щоб попастися біля батьківського порога, мов безпорадне ягня...

Про початок війни я довідався на перегоні між Новосибірськом та