Іван Іванович Білик - Яр

Омськом. Перед цим, після нескінченного блукання вовчими тайговими стежками, я випадково потрапив на товарний поїзд, що прямував на захід. Це сталося в Красноярську. Я сидів на трухлій ялицевій колоді за штабелями не знати коли складеного лісу й сушив собі голову над тим, як і куди податися далі. У мене був жалюгідний вигляд: я від самого Охотська не стригся й не голився, кухвайка моя геть подерлась, штани з шинельного сукна — теж, а підметки колись добрих юхтових чобіт я попідв'язував дротом. Був початок червня, через те моя зовнішність не дуже впадала в очі: у цей час поверталися із зимових промислів у тайзі сотні мисливців, і вони мали часом не кращий вигляд, ніж я. Кому в тайзі пощастило, той уже перевдягся в нову кухвайку та нові штани, але щастило далеко не кожному, а найбільші невдахи після чорної зими навіть мусили продавати свої двостволки, якщо вони були не державні.

Поки я отак сидів, мружачись проти вже теплого сонця, почулися кроки й підійшло двоє. Один з них із цікавістю оглянув мене й сказав до другого:

— Подходящий.

Другий заперечив:

— Какой-то он очень оборванный. Может, бегун?

Перший спитав з українським акцентом:

— Документи в тебе якісь єсть?

Я, певно, зробив підсвідомий рух але він мене заспокоїв:

— Та ми не міліція! Ну, хоч какой-то документ покажеш?

Я раптом відчув, що мені тут нічого не загрожує, і вже спокійно спитав, що їм треба. Виявилось, вони їдуть на захід, везуть партію уссурійських тигрів, призначених для радянських зоопарків та на експорт. Дорогою в них троє доглядачів тварин захворіло на дизентерію, усіх трьох зняли з поїзда, і тепер доводиться шукати на їхнє місце бодай одного. Я тільки потім збагнув, чому це виявилося такою складною проблемою, а тепер мовчки показав їм свій документ, що заміняв мені паспорт. У тому документі було зазначено, що Литовченко Яким Єлисейович, відбувши сім років у Верхньо-Колимському таборі, звільнений і повертається на батьківщину, у місто Артемівськ Сталінської області.

— Значить, подчистую, — згідливо закивав мій «земляк», показуючи довідку товаришеві.

Вони новели мене до запасних колій, де стояв їхній поїзд. Власне вагонів у тому поїзді було п'ять, а в кожному вагоні — по два тигри, кожен у окремій клітці.

— Ехать будеш в этом вагоне, — сказав мені земляк.

Між обома клітками, навпроти дверей «теплушки», на купі соломи лежало якесь дрантя. Тут я мав спати.

Лише залізши до вагона, я збагнув, чому цим звіроловам було так важко знайти собі бодай одного доглядача замість тих трьох, що захворіли на дизентерію. У теплушці нестерпно смерділо надлом, бо підлоги в клітках ніхто не змивав, а звірі завожували її кров'ю та м'ясом. Я вже не кажу про те, що тигри самі по собі смерділи хижацьким духом. Але я не мав іншого виходу, навіть був безмежно вдячний своїм несподіваним попутникам, які більше нічого не розпитували, повіривши моїй «лині», а може, вдавши, ніби повірили. В атмосфері загальної підозріливости це здавалось просто дивом.

Мені дали кухвайку, штани та кепку, певно, забуті котримось із тих дизентерійних, земляк невміло попідстригав мої патли, я поголився, і хоча одіж на мені була страшенно завожена, тепер уже не дуже вирізнявся з-поміж своїх нових товаришів. Виказували тільки чоботи, які так само просили каші. Але в Барабинську, де нас протримали на запасній колії дві доби, землякові нарешті теж набридли мої порвані чоботи, він кивнув рукою за вокзальні туалети й сказав:

— Отам сидит сапожник.

Я тільки стенув плечима:

— Чим же я йому заплачу?

За свою роботу я нічого не одержував, крім харчів, платню мені обіцяли аж у кінці маршруту. Земляк поманив мене до нашого останнього вагона. Це був пульман, крім двох кліток із тиграми, тут ще містилася льодовня, блоки криги в товстому шарі тирси. Розгрібши тирсу, земляк одрубав шмат передньої волячої ноги і сказав:

— Этим заплатиш.

«Сапожник» виявився безногим патентником, нічого путнього в запасі не мав, але за таку платню, якої вже давно не бачив, старанно зладнав мені підметки зі старого.

Коли я підходив до наших вагонів, мені вже не було страшно, що мене викриють по тих скручених дротом чоботях. Як і при кожній тривалій зупинці, біля вагонів товклося багато люду, особливо хлопчиків, яких цікавили смугасті хижаки.

Досі мені щастило, при перевірках за всіх трьох відповідав земляк, та й тих, що перевіряли, приголомшувало видовище хижих велетнів, тож на мою персону ніхто не звертав особливої уваги. Я сподівався доїхати з тиграми якщо не до Горького, то бодай до Свердловська. Кінець маршруту вагонів був у Москві, але там я не мав чого робити. Я прагнув потрапити в Україну, хоча навіть боявсь уявити собі, що зі мною буде далі. Я жив під чужим прізвищем, кожної хвилини мене могли викрити, а це означало б кінець. Єдиним порятунком для мене було втікати за кордон, і все-таки я мусив перед цим побувати вдома. Якщо не в рідному містечку, то бодай в Україні. Ну, а там уже як Бог дасть.

Татарськ наш поїзд мав проминути без зупинки, але перед станцією горів червоний семафор, і нас поставили на запасну колію. Земляк послав довідатися, чи довго стоятимемо, я мав би піти на станцію, натомість подався в, голову поїзда. На моє запитання машиніст, який стояв унизу, біля паровоза, розгублено буркнув:

— Гутарят, опять война с кем-то, што-ль...

Тепер я вже, не остерігаючись, пішов до вокзалу. На платформах вешталося багато цивільних і військових, я пірнув у натовп, де не було людей у петлицях і портупеях, і спитав у немолодого підмітальника з монгольським обличчям: що сталося, чому на вокзалі так багато людей?

— Твоя глупая? — здивувався він. — Гитлер война не